Читати книгу - "Вибрані твори"

Щоб власній вірі непохитній Палить лампаду в синій млі І йти скрізь грудні і скрізь квітні Зі сміхом по сумній землі.

Ось життєва філософія поетки, бо чи ж кожна справжня поезія не є філософією?

Але хоч так добре знає вона, так інтенсивно переживає і радість, і біль, то так само добре почуває і власну юність, і ще незбагненність життя. Всі захоплення і болі пережиті — ще не все, ще щедрість і багатство життя не вичерпане, ще душа не перенасичена, ще далі хоче жить —

Не любов, не примха й не пригода, Ще не всьому зватися дано, Ще не завжди у глибоких водах Відшукаєш непорушне дно.

Захоплення аж до сп’яніння — це ще не значить захоплення без розбору. В Олени Теліги надзвичайно суворо дотримана своєрідна селекція, своєрідна ієрархія цінностей:

Душа з розбігу стане на сторожі, Щоб обережно, — але гостро стежить Всі інші душі — зимні чи ворожі І всі глибокі поміж ними межі.

Разом з захопленням життя, Олена Теліга відчуває весь його трагізм. Не дивиться на нього через рожеві окуляри, а сприймає його:

О, якже ж душно і якже ж тісно В оливяних кліщах облич.

Бачить поетка, що «сірий натовп», «похмурий натовп» не зносить тих, хто понад ними, хто понад його пересічністю і облудою, і хоче знищити того, хто не раб. Але і серед того ворожого світу, в боротьбі з ним, знаходить вона красу й кидає клич перемоги й надії —

Не загинеш! За муром день.

І таке повне, таке правильне, таке гарне і сильне сприймання життя, його радості й трагізму, його щастя і болю, сполучене в Олени Теліги зі справжньою вічною жіночістю:

Віки летять, щоб все могло зміниться. Згубили лицарі колишню шпаду... Тобі, кохання, Золота царице, Ми заховали вікову лямпаду.

Але світ її не замикається в цьому колі. Це не є її суть, це не є її мета. Про жіночість свою вона має відвагу говорити одверто, але цей світ тримає її далеко менш, ніж тих, які не признаються, які позують на крицевих, які однак є менш крицеві й менш жіночі. Ясно каже «Мужчинам»:

Ми лише жінки. У нас душа — криниця — З якої ви п’єте: змагайся і кріпись. І ми їх даємо не у залізнім гимні, У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць, Бо швидко прийде день і у завісі димній Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.