Читати книгу - "Темнота"

Увечорі приходить Іван — похмурий, суворий, різкий, кинув у куток обліплений глиною комбінезон. Дома усі ніби у воду опущені, одна Вірочка, що ще не знає нічого, вибігає проти батька, кидається йому на шию, тягне його до його кабінету… Але й вона скоро щось помічає.

— Ти, тату, сьогодні не такий, — каже вона. — Щось з тобою сталося.

— Так, донечко! Сталося. Зо мною завжди щось стається. Таке життя, донечко. Колись пізнаєш більше…

Мар'яна згорнулася знов, як це завжди з нею в таких випадках бувало, заніміла, скам'яніла. Іван сідає біля неї, нічого не каже, лише якось молитовно, вибачливо дивиться в її обличчя. Сльози показались на її очах, закусує уста. Ні, Мар'яно! Ні! — казала та німа мовчанка. Не відчаюйся! Не здавайся і на цей раз. Ти пройшла стільки протягом цього одного свого життя і видержала, видержи ще й на цей раз. А може буде краще, може все таки буде краще.

Потім утрьох — Іван, Мар'яна і Наталка, відіславши Вірочку з Мотрею до її кімнати, радились, міркували, думали. Так. Рішено. Мар'яна з Вірочкою їдуть. Іван з Наталкою лишаються. Вірочці скажуть, що їй конче треба вчитись у Києві, а тому вона з мамою мусить виїхати. Тато далі тут залишиться. Він не може виїхати, він зайнятий. І все це має сказати Мар'яна, бо Іван таких слів у своєму словнику не знайде.

Але як тільки другого дня Мар'яна натякнула про це Вірочці, та одразу, ніби вона вже все знала, викрикнула:

— Ні! Мамо, ні! Я не поїду! Я не можу! Я не залишу самого тата! Я не можу! Я не можу! — Вона задихалась від своїх власних слів, очі її залилися сльозами, груди швидко дихали…

— Вірочко! Вірочко! — намагалась зупинити її крик Мар'яна. — Алеж це конче потрібно, дитино!

— Ні! Мамо, ні! Я не можу! Я не можу. Його тут заб'ють! — викрикувала далі Вірочка.

— Алеж, дитино! Що ти говориш! Отямся! Поможи татові! Ми мусимо звідсіль виїхати! Не переч! Не бентеж його!

— Ах, Боже! — викрикнула дівчина, і руки її опустилися. — Мамо! Як йому помогти? Я б хотіла за нього вмерти! Як ми його покинемо… Мамо! Я боюсь! Я боюсь! Ми його більше не побачимо! І навіщо вони нас, мамо, мучать? Скажи, мамо! Що ми їм зробили?

Останні слова перелякали Мар'яну, це щось страшке, та дитина повторила те саме, що недавно вирвалось у неї самої, вона знає, вона все знає. І Мар'яна почала якимсь нерівним, порваним тоном швидко впевняти дівчину, що ні, що вона помиляється, що нічого злого тут не може статися, що на другий рік вони знову приїдуть сюди, або тато приїде до них до Києва. Віра дивилась на матір великими, недовірливими очима і мовчала. Вона погоджується вже, певно цього потрібно батькові, певно цього потрібно взагалі. І вона погоджується.

А ввечорі Вірочка не вибігає назустріч батькові і не кидається йому на шию; вона хоробро, напружено сидить у батьковому кабінеті, у тій його великій бібліотеці, німа, як статуя, і роблено смиренно чекає, а коли увійшов батько, вона просто, рівно, ніби вона грає на сцені театру якусь ролю, підійшла до нього.

— Тату, — хотіла вона сказати спокійно, але голос її заламався, і вона говорила крізь плач: — Ми з мамою їдемо знов до Києва? — і при тому дивиться батькові просто у вічі, ніби хоче перевірити правдивість власного питання.

— Так, Вірочко, — каже Іван по хвилинці надуми.

— А чи надовго? — знов питає Вірочка.

— О, ні. Ми скоро побачимось. — Вірочка ковтає щось тверде і продовжує:

— Скоро? Я, тату, вже не мала… Я все знаю… Мені ніхто про це не говорив, але я і так знаю… Вони тебе арештували… Я тільки не знаю, за що… І чому тут так багато арештованих… Що вони зробили ті люди поганого? — дивилась в його очі, уста, чекала, хотіла слова, правди. Її очі все більше і більше заливались прозорою рідиною, і, здавалось, вона не видержить і ось-ось вибухне.

— Не треба, донечко, — казав Іван. — Краще не треба. Рід наш, дочко, був завжди сильний і одного разу ти все будеш розуміти… А тепер не питай. Іди. Вчись. Будь розумною… А ми ще побачимось… Так, доченько моя. — казав Іван лагідним, сливе ніжним, зовсім йому невластивим, тоном. Потім взяв її за руку, відвів до фотелю, сів, посадив її собі на коліна, вона обняла його шию, і вони так довго сиділи, і розмовляли спокійно, мов би нічого не сталося, говорили про звичайні речі, лише Вірочка без перерви дивилася батькові в вічі. Обіцяли, що будуть писати листи, що другого літа знов побачаться, що все буде гарно і добре.

— А тепер заграй мені щось, — попросив Іван.

Усі в будинку чули цю музику. Здається Шопен… Те, що Вірочка довго перед тим розучувала і хотіла зробити батькові несподіванку. Іван слухав цю річ мов би вперше на житті, сидів заніміло, не бачив нічого, уста мав затиснуті… І це тривало майже до ранку.

Остаточне прощання випало спокійно. Граф сказав Вірочці:

— Не падай духом, дитятко… Для тебе все твоє ще перед тобою. І прийдеться ще пережити багато більше і, можливо, тяжче, ніж це тепер. Головне: ніколи не падай духом!

— О, ні. — Відповіла на це Вірочка.

До Москви летять літаком, Наталка проводить. Іван відвозить усіх на летовище своїм танком. Вірочка дуже мовчазна і дуже поважна. Іван також. Мар'яна розмовляє з Наталкою про якусь недокінчену білизну. При прощанні Вірочка лише сказала батькові:

— Я завжди з тобою!

Обійми, цілунки, гуркіт мотору. Мар'яна, Вірочка й Наталка зникають в літаку. Двері зачиняються, пропелер набирає розгону, машина рушає, пливе вперед, віддаляється, відривається від землі, підноситься і плавно летить у сірий, безконечний простір.

Іван стоїть на місці, аж доки літак не зникає з очей.

А увечорі Іван сидить у графа, не може знести самоти, туга гнітючим болем виповняє його нутро, рука сягає по револьвер. Він, навіть із своїм вічним загаром, зблід чи краще почорнів, заржавів, мов стара мідь, очі його із сталевих стали рудуватими, ніби підплили кров'ю і вгрузли, кути уст помітно підтягнулися. Іван мовчить якоюсь твердою, німою, виразно хворою мовчанкою. Старий граф дивиться на нього з почуттям глибокої свідомости і зрозуміння, і також мовчить. Потім старий бере книжку, що лежить біля нього, і в голос, мов би молитву,