Читати книгу - "Ерагон. Найстарший"

— У мене не було вибору. Розумієш? — загорлав Мертаг. — А після того, як для мене виростили Шипа, Галбаторікс змусив нас присягнути йому на вірність.

— Ти прямо, як твій батько, — сумно всміхнувся Ерагон.

— Помиляєшся, друже. Я значно сильніший за Морзана. Галбаторікс навчив мене таких магічних прийомів, які тобі й не снилися. Навіть ельфи бояться використовувати ці закляття. Вони справді страшні, бо знищують ворогів і виконують бажання.

— Але ж вони мали залишитись таємницею, — нагадав юнак.

— Якби ти бодай трохи знав про них, то не казав би так, — відповів Мертаг. — Бром нічого в цьому не тямив. А твої ельфи? Та вони ж тільки й уміють, що переховуватись у лісах! До речі, ти сам схожий на ельфа. Це Ісланзаді допомогла? Утім, мені все одно, згодом я сам про все дізнаюсь.

Прослідкувавши за поглядом Мертага, Ерагон несподівано побачив Близнюків, що, регочучи, жбурляли вогняні кулі у військо варденів. Утім, вони не помічали того, що бачили Ерагон з Мертагом. Ззаду до Блюзнюків підкрадався Роран!

«Куди ти, божевільний! — подумки загукав юнак кузену. — Мерщій тікай! Вони вб'ють тебе!»

— Зачекай, — зупинив його Мертаг. — Давай поглянемо, що він з ними зараз зробить. Адже Близнюкам так подобалось катувати мене в полоні.

— А ти не попередиш їх?

— Даю слово вершника, — криво посміхнувся переможець.

Вони разом стежили за тим, як Роран, підкравшись до Близнюків, несподівано вискочив з-за гори трупів і, змахнувши молотом, ударив одного з товстунів по голові. Другого спіткала така сама страшна смерть. Ставши ногою на мертвих ворогів, Роран видав бойовий клич.

— І що тепер? — спитав Ерагон, відвертаючись. — Ти вб'єш мене?

— Звісно, ні. Ти потрібен Галбаторіксу живий.

— Навіщо?

— А хіба ти не знаєш? — здивувався Мертаг. — Це все через Сапфіру. Дракон, що має вилупитись із яйця, яке береже Галбаторікс, буде самцем. Якщо Сапфіра матиме від нього дітей, то рід драконів поновиться. Як же ти не розумієш? Галбаторікс не збирається винищувати драконів, він, навпаки, хоче відновити традицію вершників та об'єднати Алагезію.

— Він? — перепитав юнак. — Той, хто знищив вершників?

— На те були певні причини, — ствердно кивнув Мертаг. — Вони були старими й зажерливими, от ельфи й скористалися їхнім марнославством, щоб підкорити людей. Їх слід було знищити, щоб розпочати все знову.

— То ця битва, яку ми бачимо, виходить, теж заради світлого майбутнього? — спитав Ерагон. — Твій Галбаторікс тільки те й робить, що бреше, вбиває й маніпулює людьми. І ти це чудово знаєш, тому що сам недавно тікав від нього. До речі, ще зовсім не пізно передумати, Мертагу. Ми з Арією могли б звільнити тебе від закляття Галбаторікса. Приєднуйся до нас, разом ми допоможемо варденам, здобувши славу, а не вічну ненависть людей.

— Ти не допоможеш, Ерагоне, — трохи помовчавши, відгукнувся вершник. — Ніхто, крім самого Галбаторікса, не звільнить нас від нашої присяги. Ми його раби… навіки.

— Тоді дозволь нам із Сапфірою тебе вбити, — несподівано мовив юнак.

— Навіщо, друже?

— По-перше, це звільнить тебе від контролю Галбаторікса, а по-друге, врятує життя сотень, якщо не тисяч людей. Хіба заради цього не варто пожертвувати собою?

— Можливо, ти б так і зробив, — скривився Мертаг. — Але мені миліше моє життя.

Скрушно похитавши головою, Ерагон зробив вигляд, що відповідь неабияк його засмутила, а сам миттю стрибнув на вершника, намагаючись вразити його мечем прямісінько в серце.

— Летта! — скрикнув той.

І юнак покотився по землі, заплутавшись у якомусь невидимому липкому павутинні. Коли ж Сапфіра, грізно загарчавши, стрибнула йому на допомогу, Мертаг різко змахнув рукою й зупинив її в повітрі. Здивований дракон так і завис у стрибку й лише розгублено закліпав очима.

«Він звичайна людина, але звідки в нього така сила? — здивувався Ерагон. — Навіть моя нова ельфійська сутність не в змозі протистояти його майстерності». Однак юнак усе-таки спробував завдати удару у відповідь.

— Бракка дуаніалі сем хуілдар Сапфіра ун ека! — пролунало закляття.

Мертаг тільки глузливо посміхнувся, спостерігаючи, як разом із магічним вигуком юнака покидає життєва сила. Той пробував опиратися ще й ще, подвоював зусилля, стискав зуби й напружував м'язи.

Минали хвилини, але Сапфіра нічим не могла йому допомогти.

Ще трохи, і закляття, здавалося б, мали подіяти, натомість в Ерагона лише затремтіли ноги, він похитнувся й насилу втримався, аби, не впасти.

Юнак перестав опиратись тільки тоді, коли ледь не втратив свідомість. Важко дихаючи, він спостерігав за своїм супротивником, геть не розуміючи, звідки в того стільки сил.

— Ти не можеш зрівнятись зі мною, — зітхнув Мертаг, приставивши меча до Ерагонового горла. — Ніхто, крім самого Галбаторікса, не може мені протистояти. То як, підемо назад до Урубейна?

— Відпусти мене, — раптом попрохав юнак.

— Чого ради? Ти ж намагався мене вбити!

— Ти зробив би те саме, опинившись на моєму місці. Краще згадай про нашу дружбу. Ми ж билися разом… Як ти міг забути? Зробивши те, що надумав, ти згинеш навіки.

— У мене був наказ схопити тебе й Сапфіру, — похитав головою Мертаг. — Проте… — сказав він, трохи подумавши, — якщо ми зустрінемось іще раз, я не буду такий милосердний.

— Ну що ж, ти робиш усе правильно, — сумно мовив Ерагон. — Не стану тобі перечити.

— І не треба. Але перед тим, як відпустити тебе… — Мертаг вихопив меча в закляклого Ерагона й забрав його магічний пояс. — Якщо вже я так схожий на батька, то мушу мати і його Зарок. Чи не так? А крім того, цей меч мав перейти від Морзана до мене, його старшого сина, а не до тебе, молодшого!

— Що? — пополотнів Ерагон.

— Саме так! — глузливо зареготав Мертаг. — Хіба я ніколи не казав тобі, ким була моя мати? А ти — ким була твоя? Селена, уявляєш? Вона наша мати, а Морзан — наш батько! Про це довідалися кляті Близнюки, коли копирсалися у твоїй голові. Як же Галбаторікс зрадів, дізнавшись про цю новину!

— Ти брешеш! — вигукнув Ерагон, не розуміючи, як Бром або Оромис могли таке від нього приховувати.

Утім, Анжела віщувала, що його зрадить хтось із рідні… Отже, вона мала рацію?

— Ми з тобою однакові, Ерагоне. Як дві краплі води. Хіба не так?

— Ти помиляєшся, — прохрипів Ерагон, борючись із закляттям. — Ми різні, бо в мене вже немає шраму.

— Як? — аж підскочив від подиву Мертаг, але швидко опанував себе. — Утім, байдуже. Я прийму батьківський спадок, брате. Прощавай!

Вдягнувши шолом, він виліз на свого дракона, й за мить обидва розчинились у задимлених небесах. Трохи перегодом закляття послабились, і Ерагон із Сапфірою змогли вільно рухатись.

«З тобою все гаразд, малий?» — спитав за якийсь час дракон.

«Так», —