Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Звідкіль? — спитав недавній католицький панотець.
— З того світу, — просто відповів Півторарацький.
— Чого ж ти повернувся? — спитав і Прудивус.
— Замкнено там.
— Що замкнено? — спитав Покиван.
— Ворота до раю, — відказав рудий.
— Як то замкнено? — здивувався гуцул. — Що це ти таке верзеш?!
— Святий Петро, бач, подався кудись на грішну землю та й заніс десь від райських воріт золотого ключа.
— Ти при своєму умі? Варнякаєш…
— При своєму, — сказав, підводячись, Панько. — До раю мене не пустили. От я й… той… повернувся додому. Надто вже їх там багато… Війна ж! А всі, кого вбили, потрапляють до раю.
— Але тебе ж не вбили? — спитав Романюк.
— А від чого я вмер був? Од горілки ж! А всі, хто дуба дає від горілки, всі вони… Таж ось спитайте в пані Смерті! Чи не так, Одарочко? — І він обернувся до Чужої Молодиці. — Скажи їм, серденько! Чи не так?
— Перепився-таки! — сердито сплюнула шинкарка, хутко відступила геть і сховалася в шинку, навіть двері за собою замкнула.
— Здурів-таки рудий, — посміхнувся Прудивус. — Таку приємну молодичку… і раптом називає Смертю!
— Вона ж таки — сама-самісінька…
— Піди проспись! — порадив Покиван.
Втративши цікавість до воскреслого з мертвих Панька, що перепився аж до такої дурної нісенітниці, всі одвернулись од нього, дожидаючи, коли ж хоч трішки вгамується злива, аж помітили разом, як з’явився біля шинку, весь мокрий, куценький ченчик, патлатий отець Зосима.
Прудивус, закинувши за плече свою подорожню торбину, хотів уже рушати в путь — разом з Пришийкобиліхвостом і Йваном Покиваном, — коли каптурник його зупинив.
Взявши лицедія за рукав, патлатий звільна мовив:
— Там…
— Піди ти під три чорти!
— Там владика…
— Що владика?
— Кличе.
— Кого?
— Тебе, мартоплясе.
— Куди?
— До господи. До архієрейської. Мерщій. Та й вас, — додав монах, беручи за рукав мандрівного гуцула Романюка. — І вас! Кличе. Владика. Просить до себе. Нум!
Ось так Прудивус із товаришами, а з ними й Гнат Романюк, брьохаючи в темряві по калюжах, рушили під дощем на Соборний майдан, до господи єпископа.
25
А там…
О, там уже доварювався жаданий борщ, щирий козацький мудрий борщ.
Украй зголоднівши, всі принюхувались, чекали, коли ж доспіє.
Аж дощу за вікнами не чули!
Почули тільки, коли рипнуло в сінях, а потім щось загрюкало і в двері куховарні, що на них, як і годилось тоді, був намальований бравий Козак Мамай.
— Кого це там чорти несуть? — гукнув до дверей Іваненко, алхімік.
— А несуть! — озвалась від порога мокра, як хлющ, Лукія.
— Тільки не чорти несуть, а чортиці, — додала, вступаючи до куховарні, Ярина Подолянка, від ливного дощу теж мокрісінька, і вносячи з дівчатами брудний лантух, в котрому кумедно борсалося щось живе й сердите.
— Знов когось піймали? — ледве стримуючи сміх, спитав архієрей. — І що це у вас за звичай такий: кого не спіймаєте — цок у лобок та й у мішок?
— Ми ж таки — дівчата! — скрасніла Лукія.
— Та й що?
— Ніяково ж нам чоловіків та голими руками брати!
— Хіба що так, — погодився владика.
— Аякже! — у якомусь гарячковому збудженні пирснула панна Ярина, стріпнувши руками, а з пальців злетіли на підлогу бризки дощу, аж наче задзвеніли, мов скляні, та і вся вона, з рукою, перев’язаною білим завоєм, з такою ж пов’язкою на голові (після сьогоднішнього бою), була мовби скляна, якась напружена й прозора. Здавалось, буцім панна пашить тим нездоровим палом, котрий буває при гарячці, яку звуть вогневицею.
Самовладна врода Ярини яскріла в ту хвилину ще зазирніше, як завжди. Її пружисте, гнучке тіло, щільно обліплене мокрою від зливи шовковою сукнею, немов голісіньке, обриси вихилястого стану, чіткий і промовистий рух довгастої руки — все це справляло таке враження, начебто Михайлик бачив цю панну вперше, така вона була незвичайна зараз і навіть якась чудна.
— Кохайлику, здоров! — вздрівши біля печі молодого ковалика, голосно привіталась панна, і якийсь короткий просвіток, непевною блискавкою сяйнувши в її очах, не зігрів скривдженого парубка, коли вона спитала: — Чого такий сумний? — мовби й не вона сьогодні одвернулась від нього, мовби й не вона вночі парубка цілувала, мовби й не вона до ранку про нього думала. — Чого такий нудний? — повторила панна і засміялась, і знову здалося, ніби дрібні скляночки задзвеніли по підлозі, розбиваючись, як допіру бризки з її рук.
Отець Мелхиседек стурбовано помацав своїй племінниці лоба, аж наче руку попік жаром, яким горіла дівчина.
— Одведіть у ліжко, — звелів архієрей дівчатам, і ті скоренько потягли її до внутрішніх покоїв, хоч панна і опиралась, а всі, хто лишився в куховарні, стурбовано дослухались до рипіння дубових сходів, що вели на горішній поверх архієрейського дому.
Іван Іваненко, поглядом спитавши владику, поспішив за дівчатами, бо цей алхімік був, як на ті часи, й видатним лікарем, котрий чудово знався на цілющих травах України.
Коли все на поверсі стихло, коли дівчата повернулись, єпископ, трішки помовчавши, кивнув їм на мішок, а поки ті зубами розв’язували тугий вузол сирового ременю, питав у гончарівни:
— Де ж ви його схопили?
— Під дощем, — потай блимнувши на Козака Мамая, відмовила дівка.
— Що ж воно таке?
— Хтозна ж… Копало щось під Мамаєвим дубом, бо там, кажуть люди, чи не скарб закопано колись. А дощ! А темно ж! От ми й питаємо: хто це тут, мовляв, у грязюці порпається? А воно якось так не по-людськи як загарчить на нас… От ми перелякались та його в мішок, та й сюди.
— А може ж, воно й не людина? — спитав, підморгнувши вусом, Козак Мамай.
— Певна річ! Ні, не людина.
— А що ж воно? Собака?
— Ні.
— Нечиста сила?
— Ні.
— Та що ж?
— Який-небудь панок…
Покіль дівчата розв’язували, Кохайлик, про все забувши, втупився в двері, що за ними зникла Ярина, і в уяві сяяли віясті очі, брова дугою, мріла тоненька постать, але він міг витріщатись на двері скільки заманеться, бо уваги на хлопця ніхто вже не звертав: усі дивились на те диво, що його дівчата витрушували з мішка.
— Хто ж це? — допитувався Мелхиседек і аж руками об коліна вдарився, побачивши, як із мішка, разом із брудною та мокрою соломою, витрушують самого пана Демида Пампушку-Купу-Стародупського.
— Чого це ти туди вбрався, пане обозний? — регочучи, спитав єпископ.
— Чолом! — ніби й не чувши, вклонився пан Пампушка так бундючно, неначебто це зовсім і не його зараз витрусили з мокрого мішка, немовби це й не він увесь був зараз у соломі та в пір’ї.
— Дозвольте йти,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.