Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Ти йдеш, як воїн!

— Іду без ніякої зброї.

— А твій язик? А сміх? А лист оцей? Хіба не зброя? А тому… обережніше смійся! — і, схопивши до рук той же роман Сореля, похапцем перегортав сторінки. — Аж ось… послухай, що є зброя сміху! — І Філіпп Сганарель, на ходу перекладаючи твір свого жигуватого земляка і сучасника, почав читати восьмий розділ: — «Коли з-поміж усіх тварин сміх є властивий самій тільки людині, то я не думаю, щоб його було дано їй без причини і щоб не дозволялося ні самому сміятися, ані смішити інших. Правда… більшість зневажає жарти, не відаючи, що нема нічого труднішого, як мати в цьому ділі успіх….» — І Філіпп, перегорнувши сторінку, читав, перекладаючи, далі: — «І я знаю вельми дурноверхих людей, котрі не дістануть з мого твору ніякої користі і уявлятимуть собі, що я писав це тільки задля їхньої розваги, а не для того, щоб виправити їхні розтлінні звичаї. Ось чому мені скажуть, що для запобігання всьому цьому я міг би вишпетити пороки дошкульніше… але…в наш час не люблять голої правди, і я вважаю за аксіому, що варто інколи придержати язика, аби поговорити якнайдовше, бо бувають такі епохи, коли корисно вгамувати лихослів’я, побоюючись, коли б сильні світу сього не заподіяли вам неприємностей і не звеліли засудити вас на довічне мовчання. Я волію поступитися своїми дотепами, ніж своїми друзями, і хоч я й маю схильність до сатири, одначе ж намагаюсь прибрати її в таку приємну форму, щоб навіть ті, кого я зачіпаю, не могли на мене образитись. Але… чи ж оціняться, зрештою, мої старання?.. Із усіх, кого я знаю, тільки дуже небагато людей мають досить здоровий глузд, щоб міркувати про це, інші ж тільки забавляються гудьбою речей, красу яких вони нездатні осягнути. Коли віддаєш книгу на людський розсуд, то варто поставити в книгарні швейцарців, аби вони захищали її своїми алебардами, бо ж завше знайдуться нероби, ладні критикувати всяке друковане слово і охочі до того, щоб їх мали за знавців тільки за те, що вони кажуть: „Це все дуже погано“, хоч і не можуть навести ніякісіньких доказів. Нині кожен хоче корчити з себе любомудра, незважаючи на те, що невігластво ніколи так не процвітало, як у наш час, і не встигає школяр почути безпеку від різок, як, подолавши три-чотири французькі книжки, він береться писати сам і вважає, буцім він здатен перевершити інших. Все це було б дарма, коли б не принижували ближнього затим, щоб здобути шану собі, а до того ж не відкидали б геть усякий сором і не намагалися знаходити вади там, де їх нема… Якщо мене все-таки зважились би ганити, то тільки згаяли б час, бажаючи критикувати того, хто сам є критиком інших: чи ж варто тупити зуби об терпуг?»

24

Пилип-з-Конопель, можливо, перекладав би й далі, коли б лицедій Прудивус не перепинив його запитанням:

— Ти з усім тим згоден, братику?

— Не з усім. Я просто хочу, щоб зрозумів ти, яка то небезпечна річ — сатира. Я хочу, щоб ти, рушаючи до ворога в лабети… щоб ти там був обачніший, мій милий друже.

— Ось таким, як ти? — єхидно поспитав Прудивус.

— За свій меткий язик я мало не наклав головою… там, дома, у Франції. Аж довелось тікати!

— Ти думаєш, Пилипе, пощастить мене вговтати?

— Ні, — сумно зітхнув Філіпп, — не думаю.

— Тоді навіщо ж ти…

— Шкода твоєї голови. Бо ж мені хочеться з тобою здибатись колись у цім житті, а не в загробнім.

— Чому ж нам і не здибатись?

— Війна, бач!

— Я в свою смерть іще не вірю, — посміхнувся Прудивус і запросив: — Ерго бібамус! На дорогу!

— Хильнімо, — підтримали спудеї.

— Най Бог щастить, — благословив Ігнатій.

— Гей, шинкарочко! — покликав Іван Покиван, а коли всі випили, сердито буркнув: — Я піду з тобою.

— Куди… зі мною? — здивувався Прудивус.

— На той бік. До стану однокрилівців.

— Отак притьмом?

— А не притьмом, — посміхнувся рухляр. — Послухавши оце мудренне читання про небезпечність сатири, я раптом зрозумів, що йти нам треба разом. Щоби там… силою сміху, силою кебети нашої… зашкодити безчесним замірам гетьманиська, Гордія Пихатого, так зашкодити, щоб усе поспільство зрозуміло: по чий бік правда, по чий бік сам пан Бог! А наша привселюдна кумедія…

— Яка ж кумедія, коли ми з тобою, Йване, тільки вдвох!

— Я піду з вами, — озвався й Пришийкобиліхвіст, і всі так приємно здивувалися, бо ж ніхто від нього такої товариськості не ждав. — Я з вами, друзі милі! Так! — І пан Данило мальовничо віддав чолом.

— Ну що ж… — не дуже й зрадівши, пробелькотав Прудивус, бо не полюбляв-таки товариша, а тому не дуже і вболівав од близької з ним розлуки.

— Оце й добре, що разом, — зрадів простодушніший і довірливіший Іван Покиван та й підніс угору михайлика: — Хильнімо!

Випивши, вийшли на вулицю і тільки тут помітили, який періщить дощ.

— Девкаліонів потоп, — похмуро сказав Пришийкобиліхвіст. — Може, вийдемо не сьогодні, а завтра?

Йому ніхто не відповів.

Виступити з-під стріхи в першу мить було не так і легко, бо треба ж було наче в холодну річку пірнати, і всі на хвильку затримались на порозі шинку, спудеї ще й пісні заспівали, здавна знайомої української пісні «І шумить, і гуде, дрібен дощик іде», перелицьованої на латинський кшталт: «Ет тонат, ет бромат, плювіумкве целюм дат: а хто ж мене, молодую, меум домум редукат?»

Іван Покиван, підспівуючи, подався попід стріхою вздовж стіни шинку за якоюсь там природною справою, коли натрапив за причілком на чиєсь тіло.

Нахилившись, він помацав, згріб мокру солому, якою воно було вкрите, і переконався в тім, що тіло мертве.

— Світла сюди! — гукнув товаришам Покиван.

Спудеї з козаками, відчепивши олійного ліхтаря, що хитався за вітром над дверима шинку, присвітили до закоцюблого й побачили, що то — Панько Півторарацький, довготелесий рудь, котрий так браво нахвалявся ночувати з Настею Певною.

— Переночував! — зірвав з голови шапку Прудивус.

Не встигли збентежені люди гукнути Настю-Дарину, не встигли до пуття спитати в шинкарки, що могло статися з Паньком і як він потрапив туди, де його знайшов Покиван, не встигла шинкарочка до ладу щось відповісти, як раптом Панько Півторарацький сів і протер баньки.

— Де це я? — спитав він, придивляючись при тьмянім світлі до спудеїв. — Хіба й ви всі дали разом зі мною?

— Що дали?

— Дуба.

— Тю на тебе! — жахнувся Пришийкобиліхвіст.

— Агій! — покрикнув і Романюк.

— Я повернувся звідтіль, — просто