Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не втямлю, це якась маячня! Гаррі розповідав мені про матір! І частенько. Нічого не розумію. Мати била Нолу! Він так мені казав! Казав: била і топила.
— А зараз що він каже?
— Недоступний. Я йому разів десять намагався зателефонувати цього вечора. Від нього вже два місяці — жодної звістки.
— Дзвоніть іще! Викручуйтеся, як хочете! Побалакайте з кимось, хто може вам відповісти! Знайдіть пояснення, яке я завтра вранці зможу дати журналістам, коли вони на мене насядуть.
О десятій вечора я врешті зателефонував Ерні Пінкасові.
— А з чого ти зробив висновок, що її мати була жива? — запитав він.
Мені аж недобре стало. І я відповів, мов дурник:
— Ніхто мені не казав, що вона померла!
— Але ж тобі ніхто й не казав, що вона жива!
— Казав! Гаррі казав.
— Отже, він тебе підставив. Панотець Келлерґан перебрався до Аврори сам, із донькою. Матері з ними не було.
— Геть нічого не розумію! Я зараз таки звихнуся. І хто я після цього?
— Гівняний писака, Маркусе. Одне можу сказати: тут у нас це насилу проковтнули. Цілісінький місяць ми дивилися, як ти пишаєшся в телевізорі й у всіх часописах. І всі сказали, що ти мелеш дурню.
— Чому ніхто не попередив мене?
— А про що тебе попереджати? Спитати, чи не сядеш ти в калюжу, написавши про матір, яка натоді вже давно померла?
— Від чого вона померла? — запитав я.
— Хтозна.
— А як же музика? І побої? У мене є свідки, які все підтвердять.
— А про що вони свідчитимуть? Про те, що панотець вмикав радіо на всю гучність, щоб спокійнісінько лупцювати доньку? Авжеж, ми підозрювали це. Але ти в своїй книжці пишеш, що панотець Келлерґан ховався в гаражі, поки матінка гамселила Нолу. А річ у тім, що матері в Аврорі ніколи не було, бо вона померла ще до переїзду. То як можна вірити всьому тому, що ти пишеш у книжці? І ще ти пообіцяв включити мене в перелік тих, кому висловлюєш подяку…
— То я і включив!
— Ти написав у переліку інших імен «Е. Пінкас, Аврора». А я хотів, щоб моє ім’я було великими літерами. Я хотів, щоб про мене говорили.
— Що? Але…
Він кинув слухавку. Барнаскі дивився на мене з люттю. Сказав, погрозливо тицяючи пальцем:
— Ось що, Ґольдмане, завтра ви першим рейсом летите в Конкорд і все там залагоджуєте.
— Рою, якщо я з’явлюся в Аврорі, вони мене роздеруть на клапті.
Він силувано реготнув і відказав:
— Добре, якщо просто роздеруть.
Невже дівчинка, яка розбуркала Америку, народилося у хворобливій уяві письменника, якому забракло натхнення? Як можна було пропустити таку важливу подробицю? Інформацію «Конкорд Джеральд» підхопили всі мас-медіа, і правда про справу Гаррі Квеберта опинилася під сумнівом.
У п’ятницю, 24 жовтня, я сів на вранішній рейс до Манчестера. Прилетів одразу по обіді й, узявши напрокат авто в аеропорту, подався простісінько до Конкорда, в Головне управління поліції, де на мене чекав Ґегаловуд. Він розповів усе, що зумів з’ясувати про минуле життя родини Келлерґанів у Алабамі.
— Девід і Луїза Келлерґани одружилися 1955 року. Він був священиком успішної парафії, і дружина допомагала зробити її ще кращою. 1960 року народилася Нола. Потім кілька років не було нічого цікавого. Та якось літньої ночі 1969 року в його домі спалахнула пожежа. Дівчинку останньої миті пощастило врятувати, а мати загинула. За кілька тижнів священик покинув Джексон.
— За кілька тижнів? — вигукнув я.
— Так. І вони перебралися до Аврори.
— Чому ж тоді Гаррі казав мені, що Нолу била мати?
— Мабуть, то був батько.
— О ні! — вигукнув я. — Гаррі казав, що таки мати! То була мати! У мене й записи збереглися!
— То послухаймо ті записи, — мовив Ґегаловуд.
Диски я мав із собою. Порозкладав їх на столі і спробував зорієнтуватися за наліпками на конвертах. Розсортував я їх досить ретельно, за людьми і датами, та потрібного запису чомусь не було. Тоді я витрусив із торби все, і нарешті знайшов іще один диск, без дати. Відразу вставив його в плеєр.
— Дивно, — сказав я, — чому я не поставив тут дату?
Увімкнув пристрій. Мій голос промовив, що сьогодні вівторок, 1 липня 2008 року. Я записував Гаррі у в’язничній залі для побачень.
— Тому ви все-таки вирішили виїхати? Але ж ви домовилися втекти разом увечері 30 серпня — чому?
— Це, Маркусе, через одну жахливу історію. Ви записуєте?
— Так.
— Зараз я розповім одну важливу річ. Щоб ви збагнули. Та не хочу, щоб про це знав іще хтось.
— Не турбуйтеся.
— Знаєте, той наш тиждень на Мартас-Віньярді… Насправді Нола не казала батькам, що вона в подруги, вона просто втекла. Поїхала, нікого ні про що не попередивши. Коли я знову її побачив, наступного дня після повернення, вона була дуже пригнічена. Казала, що мати побила її. У неї все тіло було в синцях. Вона плакала. Зізналася, що її карають за кожну дрібницю. Б'ють металевою лінійкою, а ще роблять, як ото в Гуантанамі, — наче топлять у воді: наливають повнісіньку балію, хапають за коси і пхають головою у воду. Мовляв, для того, щоб звільнити її.
— Звільнити?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правда про справу Гаррі Квеберта», після закриття браузера.