Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

голову навушники, але ж через них не почув і Голденових кроків. На Фредовім екрані красувався Марко Інарос, самопризначений командувач Вільного флоту й публічне обличчя спустошення Землі. А ще — Голден обач­ливо припустився лише натяку на таку думку, аби не ранила надто боляче, — ймовірний убивця Наомі, якщо вона загинула. Боляче стислися груди, й він відігнав ту думку. Надто небезпечно було думати про Еймоса й Наомі.

Фред, нарешті завваживши капітанову присутність, різко обернувся до нього й здер із голови навушники.

— Голдене! І як давно ти вже тут?

— Оце тільки зайшов.

— Добре. Ненавиджу думку, ніби я вже став такий слабак, що й не помічаю, коли хто з’явиться в кімнаті. Чи все гаразд?

— Як не брати до уваги перебування в самісінькій гущі загальносистемного перевороту й відсутності моєї команди? Прекрасно. Себто я не сплю, а як засну, то самі тобі кошмари, від початку й до кінця. Але прекрасно.

— Ну, даруй мені це дурнувате моє запитання. Шкодую, що бовкнув.

Голден сів на сусіднє крісло-колиску й нахилився.

— А що нам відомо про цього хлопа?

— Про Інароса? Коли впали ті скелі, він був у моєму короткому списку можливих призвідців. Не першим номером у списку, але поміж перших п’ятьох претендентів. Він веде за собою відламковий гурт найубогіших поясан. Того типу людей, що животіють по діря­вих кораблях і розповсюджують писанину про податки як різновид грабунку. Мені довелося поговорити з ним разів два, і щоразу про деескалацію ситуацій, які він хотів роздмухати.

— Гадаєш, що це він ховається за всім цим?

Фред відкинувся назад, аж кріслові шарніри невдоволено засичали. З навушників долинув, досить виразно, голос того, про кого промовка, забиваючи навіть виття раїв. «Ми розпочнемо заново й так переробимо людство, щоб зникли корупція, жадібність і ненависть, подолати які внутрішнім планетам не до снаги...»

Фред гмукнув і похитав головою.

— Аж такого я не бачу. Так, Інарос харизматик. Розумний. Як послухати його пресреліз, то видно: він бачить себе на чолі процесу, але доведеться йому визнати інше. Цей чоловік — великий нар­цисист, а до того ж іще й садист. Свідомо він нізащо не поділиться владою ні з ким — хіба що поступиться комусь. Цей рівень організації? Скоординованості? Навряд чи йому самому стало б на це тями.

— Як же так?

Фред кивнув на екран. Одблиск мерехтів на його очах — і там салютували крихітні образи Інароса.

— Не по ньому свитка, як видається. Він із тих проводирів, що мають величезну владу, але над вузьким колом людей. Грати в такому масштабі — це не те, що виходить у нього найкраще. Тактик він непоганий, і розстановка ударів у часі вражає, справляючи таке враження, ніби це все його робота. А ще ж він чарівний за столом перемовин. Однак...

— Однак?

— Однак він не належить до умів найвищого класу, а це ж була операція щонайвищого класу. Вже й не знаю, як це ліпше висловити. Моє нутро підказує мені, що, хай він навіть і вірить у це, хтось усе ж ним крутить, мов лялькар маріонеткою.

— А що ж тобі підказувало твоє нутро ще до падіння тих скель?

Фред викашляв смішок.

— Підказувало, що він зануда й гравець на мить, хвалько на коротку хвильку. Ну так, з мого боку це схоже на слова лиса про зелений виноград. Я радше припущу, що мене переграв хтось геніальний у такій царині, що вища за міфологізацію самого себе.

— А маєш ти яке припущення щодо того, чому Наомі опинилася на його кораблі?

Фредів погляд змістився: від задуманості середньої далини до безпосереднього споглядання Голдена.

— Чи є це таке місце, куди ми хотіли б ринутися негайно?

— А ти хотів би?

— Я — ні. Але я можу поспекулювати. Наомі — поясанка й, наскільки мені відомо, виросла в тому самому колі, що й Інарос та його екіпаж. Далі я маю припустити, що віддавна стежки їхні перетиналися та що були поміж них якісь справи, що лишилися невивершені. Можливо, були вони на одному боці, можливо, що й ворогували, а могло бути і це, й те. Але не так, щоб ні цього, ні того.

Голден похилився наперед, сперся ліктями на коліна. Хоч які загальні були Фредові слова, хоч які делікатні формулювання, а кожне з тих слів било, мов молотком по голові. Він зглитнув.

— Голдене! Кожна людина має своє минуле. Коли ти вперше зустрів Наомі, вона була вже доросла жінка. Ти ж не думав, ніби вона випурхнула з вантажного відсіку, коли вздрів її вперше?

— Ні, звісно, ні. На «Кентербері» кожного з нас закинула власна причина. Й мене також. Просто якщо на Поясі затівалося щось велике, наприклад, змова з метою знищити Землю, то я ніяк не втямлю, чому вона не побажала поділитися цим зі мною?

— А ти питав її?

— Ні. Тобто вона ж знала, що це мене цікавить. Що я хотів би, щоб вона змогла розповісти мені — хоч би що вона мала розповісти. Я так міркував, що, коли не хоче розповідати, то й хай тримає при собі.

— А нині тобі прикро, що вона не розповіла. Але що ж змінилось? Чому нині ти присвоюєш собі право знати ті речі, якщо колись відмовляв собі в праві їх знати?

Ті раї з пілотської поніміли, мов потомившись, і тиша огорнула оперативку. На Фредовому екрані повторне програвання сягнуло того моменту, коли розкреслене коло зблякло, обернувшись цілковитою білиною.

— Можливо, — знову заговорив Голден, — я є маленька, нікчемно мала особа. Але якщо мені судилося втратити її, я принаймні хотів би знати — чому.

— Побачимо! — сказав Фред. — Можливо, й зуміємо посприяти тобі, щоб ти сам її про це спитав.

Те блюзо-раїське знову заголосило в пілотській, і Фред скривився у напрямі люка.

— Не відаю, чи втішу тебе цим, але мені здається, що ми маємо шанс. Навряд чи він довго тягтиме час, перш ніж почати перемовини.

— Та ну? — на те Голден. То була така тонка скіпка надії, та все одно він