Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

Їх вивели до моря. Як повелось з давніх давен, обох роздягли до пояса і, поклавши в руку кожного кривий мисливський ніж, піднялись на високу сколю і залишились чекати, чим закінчиться цей поєдинок. Переможець мав піднятися до них на скелю, і тільки тоді він буде названий вождем клану. На скелю зійшла Грейс. Адульф визнав себе переможеним. Потім багато з тих, хто уславився силою і спритністю, схилили свої знамена перед мечем Грейс О'Нейл. Навіть Єлизавета, всевладна королева англійська, змушена була визнати її силу і хотіла було пожалувати їй графський титул, але Грейс О'Нейл відмовилась, заявивши: «Мені не потрібні пишні титули і звання, що не мають ніякої цінності. Я була і залишусь повелителькою ірландських островів. — Честь, яку виявив до мене клан, вища за будь які титули, даровані Єлизаветою!»

— Виходить, він не дужо поважає і нинішню королеву? — поцікавився Іван Іванович.

— Душа моя, до чого ці неделікатні запитання? — Ніна Павлівна осудливо знизала плечима.

— У тім то й справа, — сказав шкіпер, — містер Белч не вважає за потрібне рахуватися з лондонськими властями. Весь час бере участь в антиурядових демонстраціях, ходить у всі ці безкінечні походи миру, виступає з викриттям всіляких махінацій консерваторів, лейбористів, промисловців, бізнесменів; когось постійно заперечує, щось комусь доводить. Якось у Гайд парку фашиствуючі молодчики стигли його з трибуни і так побили, що довелось накладати шини і гіпс. Зламали руку, ключицю, ребро. Він навіть на суді не стримався і так вилаяв англійців і їх суд, що його змушені були вивести із зали. Звичайно, суд накинув йому кілька лишніх років.

— А ти хотів, щоб він спокійно дивився, коли над ним так знущалися! Ти взагалі думаєш, що спокійніш за все сидіти в кущах і чекати, хай ребра ламають іншим. Так?

— Ні, Джейн, я думаю, що ніколи не треба забувати про ближніх.

— Як ти можеш вимагати від людини думати про когось та ще в той момент, коли над ним вершиться неправий суд? Адже це егоїстично, Грем!

— А хіба з його боку не егоїстично своїм непродуманим вчинком зламати життя дочці і синові? Я вже не кажу про твою матір, Джейн. Вона теж на його совісті.

— Я забороняю тобі так говорити про мого батька! Забороняю! — Джейн зірвалась на рівні. — Навіщо про це знати цим людям, котрі запросили нас у свій дім?

— Я не перекладаю, заспокойся. А говорю так тому, що, не подумавши про тебе, він не подумав і про мене, після того, що містер Патрік перед нашим відплиттям натворив у редакції газети «Івнінг міррор», наш з тобою шлюб…

— Замовкни! Ні слова про шлюб!

— Добре! Ні слова — то ні слова.

Їхню сварку перервав дзвінок у передпокої. Ніна Павлівна вийшла і одразу ж повернулась з матросом, який, козирнувши шкіперу, сказав, що містер Белч просить його і Джейн терміново прибути на шхуну.

— Чому такий поспіх? Що там ще скоїлось, Девід? — опитала Джейн.

— Нічого поганого, міс Джейн. Там якийсь росіянин твердить, що йому ніби відомо, де зарили тіло Кребса.

— Що? — перепитав шкіпер. — Знайшли Кребса?!

— Хто цей росіянин? Чи можна йому вірити? — захвилювалась Джейн.

— Як його прізвище? Який він? — поцікавився і собі Іван Іванович.

— Міцний, сивий, назвався геологом, — відповів матрос.

— Це Калікін, — впевнено сказала Ніна Павлівна. — Серед геологів, окрім нього, сивих нема.

— Калікіну вірити можна, лише…

— Що «лише»? — Ніна Павлівна повернулась до чоловіка.

— Лише те, що в обід він полетів до себе на ГРП. Принаймні збирався. Я сам від нього чув.

— Я теж чула, душа моя, і бачила, як Добриня з Людмилою до нього на ГРП пішли, а зараз іду з лікарні і бачу: Петро Степанович власною персоною біля затонулої «гармоні» ковиряється.

— Твоя правда, Ніночко. З цим негаснучим світилом я зовсім утратив орієнтацію в часі, — Журавльов вийняв Кишенькового годинника. — Так що, з усього видно, це і Касян Калікін. Він же тут на Шпіцбергені і в час війн був. Як я одразу не подумав про це?

Гості поспіхом одяглися і пішли. Ніна Павлівна зачинила за ними двері і, зайшовши до вітальні, присіла на стілець, замислилась. Іван Іванович підійшов до неї, поклав на плече руку.

— Стомилась?

Вона не відповіла, схилила голову, пригорнулась до його руки щокою.

— Ну, ти вже відпочивай. Я тут усе приберу і посуд помию.

— Я все думаю, душа моя Ванюшо…

— Про що?

— Та все про нього, про цього містера-твістера. Нелегко йому там живеться.

— З чого ти так вирішила?

Вона підвелася, розв'язала і повісила на спинку стільця свій квітчастий фартушок.

— З усього видно, чесний він чоловік.

У кают-компанії сміялися. Патрік Белч цікаво розповідав, як, ще сидячи в тюрмі, він довідався про спадщину.

— Спати лягав без гроша в кишені, а прокинувся справжнім багатієм! Цей мій дядечко по матері Макдуф О'Нейл пережив усіх своїх дітей і онуків. Пронирливий адвокат відшукав мене, як то кажуть, на самому дні, і тут же, не дивлячись на моє перебування в тюрмі, було складено акт про мій вступ у права спадкоємця. Дядька Макдуфа я і в очі це бачив. Він ніколи не залишав острів Клер. Ну, хіба що ночами і то тільки для того, щоб на морських караванних шляхах перехопити із своїми молодцями, як це було заведено в них зданий, одного-другого безталанного купця, перекинути в свої трюми його товар, та й відпустити його з миром. Це був