Читати книгу - "Сповідь відьом"

— Дякую, що організував таке гарне місце, Герберте, — впевнено мовила відьма, не відпускаючи мене від себе. — Ти правду казав — мені тут ніхто не заважатиме.

— Нема за що, Сату. Можна мені ближче придивитися до твоєї відьми? — тихо спитав папа-вампір, заходячи до мене то зліва, то справа, немов шукав краще місце для оглядин здобичі. — Вона була з де Клермоном, і тепер мені важко визначити, де скінчається його запах, і починається її.

Від згадки про Метью відьму аж перекривило.

— Тепер Діана Бішоп під моєю опікою. Потреби у вашій присутності більше немає.

Та Герберт не зводив із мене очей і поволі наближався обережними кроками. І ця некваплива обережність змусила мене ще гостріше відчути загрозу, яку він випромінював.

— Химерна книга, еге ж, Діано? Тисячу років тому я забрав її у видатного чаклуна з Толедо. Коли я привіз її до Франції, її захищало кілька шарів заклять.

— Попри твою обізнаність у магії, ти не зміг розгадати її таємниці, — кинула відьма з погано прихованим презирством. — Цей манускрипт і тепер не менш зачаклований, аніж тоді. Тож залиш його нам.

Герберт поволі наближався.

— Ім’я моєї відьми схоже з твоїм — Меридіана. Звісно, вона не захотіла допомогти мені розкрити секрети манускрипту. Але моя кров робить її моєю рабинею.

Він був так близько, що я відчула холод, який від нього йшов.

— Щоразу, коли я пив її кров, до мене переходили часточки її магії та її знань. Втім, вони, на превеликий жаль, як приходили, так і уходили. І мені доводилося пити все більше й більше. Зрештою, вона стала слабкою і легко контрольованою. — Палець Герберта торкнувся мого обличчя. — Очі Меридіани були дуже схожі на твої. Що ти там побачила, Діано? Може, й мені розкажеш, га?

— Досить, Герберте, — застережливо скрипнув голос Сату. Доменіко загарчав.

— Думаю, ти не востаннє бачиш мене, Діано. Спочатку відьми упокорять тебе. А Конгрегація вирішить, що з тобою робити далі. — Герберт всвердлився в мене поглядом і легенько, немов пестячи, провів пальцем по моїй щоці. — І потім ти станеш моєю. А поки що, — кивнув він убік Сату, — вона — твоя.

Вампіри пішли геть. Доменіко кілька разів озирнувся — він не хотів іти. Сату з байдужим виразом чекала, поки брязкіт метала об камінь та дерево засвідчить, що вампіри покинули межі замку. Її блакитні очі враз спалахнули увагою, і вона втупила у мене погляд. Мало помітним жестом Сату зняла з мене заклинання, яке не давало мені змоги говорити.

— Хто ти? — хрипко каркнула я, коли до мене повернувся дар мови.

— Мене звуть Сату Ярвінен, — відповіла відьма, повільно обходячи мене по колу і тримаючи одну руку за спиною. Колись так само Сара походжала у дворі нашого будинку в Медісоні, коли намагалася прив’язати втеклого собаку.

Але здібності Сари і близько не можна було порівняти з талантами Сату. З того як вона літала, було видно, що вона — могутня відьма. Окрім того, вона була сильною і в заклинаннях. Навіть тепер, не кажучи ні слова, вона утримувала мене в тенетах магії, що накрили подвір’я замку. Я втратила всяку надію втекти.

— Навіщо ти викрала мене? — спитала я, намагаючись відволікти її.

— Ми прагнемо відкрити тобі очі. Клермон небезпечний. Ми, відьми, не думали заходити так далеко, але ти не хотіла нас слухати. — Слова, мовлені нею, були сердечно-щирі, а голос — приязний та поблажливий. — Ти не пішла святкувати з нами Мабон, ти проігнорувала Пітера Нокса. І з кожним днем той вампір ставав тобі дедалі ближчим. Але тепер ти в безпеці, поза межами його впливу.

Моя інтуїція волала мені: «Небезпека!»

— Це не твоя провина, — провадила далі Сату, легенько торкнувшись мого плеча. Моя шкіра засвербіла — і відьма самовдоволено всміхнулася. — Ти не винувата: вампіри такі чарівливі, такі спокусливі. Ти підпала під вплив його чар, так само, як Меридіана потрапила під чари Герберта. І ми тебе за це не винуватимо, Діано. Бо ти зростала захищена й у достатку. Тому й не змогла вчасно роздивитися, хто він є.

— Я не підпала під чари Метью, — відказала я. Що таке «чари» я не знала, окрім, загальновживаного тлумачення, але з вуст Сату це слово звучало так, наче чари містили в собі обов’язковий елемент примушування.

— А ти впевнена? — лагідно спитала Сату. — І ти ніколи не куштувала навіть крапельки його крові?

— Звісно, що ні! — Може, в дитинстві я й не пройшла інтенсивного курсу підготовки до магії, але ж я не дурепа. Кров вампіра — то потужна субстанція, що радикально змінює життя.

— То ти не пам’ятаєш присмаку концентрованої солі? Ніколи не відчувала незвичної слабкості? Ніколи міцно не засинала, коли він був поруч, навіть коли не хотіла заплющувати очей?

Під час польоту до Франції Метью спочатку торкнувся своїх губ, а потім моїх. Я не зчулася, як прокинулася вже у Франції. Моя впевненість захиталася.

— Отож-бо. Він таки дав тобі скуштувати своєї крові. — Це погано, Діано. Ми боялися за тебе. Адже на свято Мабон він стежив за тобою аж до коледжу, а потім заліз у вікно до твого помешкання.

— Про що ти кажеш? — У мене кров застигла у жилах. Метью ніколи не дав би мені своєї крові. І не вдерся б на мою територію. Він зробив би це, тільки якби мав на те серйозні причини. Він розповів би мені про це згодом.

— Того вечора, коли ви познайомилися, Клермон йшов за тобою аж до твоєї квартири. А потім заліз у вікно і пробув у тебе кілька годин. Невже ти жодного разу не прокинулася? Він, напевне, скористався своєю кров’ю, щоб приспати тебе. Бо як іще це пояснити?

Мені пригадалося, що тоді я відчула у роті присмак гвоздики. Я заплющила очі, щоб пригадати краще цей присмак і біль, який його супроводжував.

— З його боку ваші стосунки — це цілеспрямований і ретельно вчинений обман, Діано. Метью Клермон хотів від тебе одного — втрачений манускрипт. Усе, що цей вампір сказав тобі, і все, що зробив, підпорядковане одній меті.

— Ні, це неможливо, — заперечила я. Хіба ж міг він брехати мені сьогодні вночі? Коли ми обіймали одне одного?

— Так, можливо. Шкода, що мені доводиться це казати, але ти не залишила нам вибору. Ми намагалися розвести вас, але ти така вперта!

«Як і мій батько», — подумала я.

— А звідки мені знати, що ти мені не брешеш? — спитала я, підозріло примружившись.