Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вже пора була й кінчати читання пригод Франсіона, та Прудивусові все ще кортіло послухати — бодай сторінку, а потім ще та й ще, поки сам Філіпп Сганарель, стомившись, не сказав годі.
— Годі-таки! — підвівся й Прудивус. — Пора вже мені, панове товариство, рушати пора! — І він поклав у торбу дві товстенні книги, телячою шкурою обшиті, папушу тютюну, вінок цибулі, книша, баклаг з оковитою, мішечок з пшоном, в олії смаженим, та вузлик солі.
Спудеї, козацтво та й усі, хто був тоді в тверезій корчмі, вручали на дорогу, хто що мав — «аб амо пекторе», од щирого серця, всяке манаття й припас, а спудей тільки рукою відводив, не брав та й не дякував, такий був збентежений близькою розлукою з товаришами.
— Ти ж ладнався нам кумедію скомпонувати? — сумно зауважив Іван Покиван. — Про Адама та Єву кумедію? Ну?
Прудивус тільки змахнув рукою, не нагадуй, мовляв, — і, кінчаючи пакуватись, вкинув у торбу рушника та чисту сорочку, бо без того православний нікуди не рушить.
Так тужно було бідоласі лишати товариство в обложеному городі, що й не думав він про небезпеку, яка чигала за містом, турбувався тільки про долю спудеїв, що лишаються тут, про долю рідного міста, про старого батенька свого, про Омелька, що голуб його повернувся додому без листа, і Прудивус мало не плакав, а вже змінити нічого не можна було, бо він мусив-таки рушати.
— Що ж я там скажу, в нашій альма-матер? Ergo, базікатимуть в академії, що Тиміш Прудивус покинув товариство в біді…
— Звісно ж, базікатимуть, — охоче погодився Данило Пришийкобиліхвіст.
— А ти не зважай, — загарливо заперечив Іван Покиван, сам не помітивши, як у нього в руках туди-сюди неуважливо літають дрібні речі, що були напохваті. — Іди собі до Києва. А ми боронитимем Долину зубами й кулаками. «Унгвібус ет ростро», — як казав Горацій… Іди собі!
— Скажуть же, що я втік од війни.
— У самісіньку пельку ворогові? З тими листами? — спитав Філіпп Сганарель.
— Тебе ж, дурного, схоплять! — занепокоївся Покиван, беручи товариша за лікоть.
— Помре Адам — ні Богу, ні нам, — притис до себе його руку Прудивус.
— Та й прилюдно голову зітнуть… — бідкався Йван.
— Прилюдно ж! — жартував Прудивус. — «Корам попульо!»
— «Ін секуля секульорум!» Навік-віків!
— Амен! — озвався з кутка Гнат Романюк і, посипавши пісочком своє, нарешті скінчене писання, куди він протягом дня раз у раз додавав якісь нові слова, вручив цупкі аркуші Прудивусові. — Щасти Боже! — і старий гуцул обняв його і по-ксьондзівському благословив: — Тільки будь обережний, сину мій!
— Про що це ви, доміне?
— Про лютість і хитрість підступного ворога. Про кігті інквізиції. Про вогнища… я бачив їх у Ватикані, в Болоньї, у Відні, у Варшаві… про Джордано Бруно, що його не так давно спалили в Римі, на майдані Квітів, про Галілео Галілея, все життя мордованого в’язня інквізиції, котрого років з двадцять тому я… — і отець Ігнатій замовк.
— Ви його бачили, доміне? — скрикнув Прудивус.
Та й Покиван пересів трохи ближче до Романюка.
Спалахнули очі в Філіппа…
— …Я був у нього на віллі Арчетрі… коло Флоренції, де полонили його, голодного, сліпого, немічного, а багатого духом. Його дочка вже вмерла, і старий проказував свої останні мислі тихому каптурникові, домініканцеві, а той, допіру записавши все з голосу незрячого єретика, кидав у сусідній кімнаті кожну сторінку в вогонь, сповняючи веління інквізиції. Старий велет був певен, що лишить поколінням ще одну, найважливішу книгу — про одвічні закони світу, про будову матерії, про рух світил, продовження єретенної науки слов’янина Коперніка. Сліпий Галілео був певен, що трудне писання завершить гризоту його життя, і тільки це тримало страдника на світі, він диктував та й диктував ченцеві, потім, радіючи життю, обмацував нові та чисті аркуші не торканого пером паперу, які щодня підсовував йому тихий монах… — І, перевівши подих, Романюк провадив далі: — Бачивши пальцями, що рукопис росте й росте, той мученик не облишав роботи, бо ж нікому було сказати правду…
— А ви? — спитав Філіпп. — Сказали, падре?
— Не сказав і я! Але ж… і не треба було говорити… не треба ж було? Чи не так?.. Мене прислали туди, на віллу Арчетрі, з римським лікарем, від Ватикану прислали. поглянути: чи скоро ж той старий помре? — І Романюк знову замовк. — Тільки-но ми прибули, він попрохав перечитати вголос бодай одну сторінку з його нової праці, з товстенного стосу чистого паперу, що лежав на столі. Я взяв ті білі аркуші, зрозумів усю мерзенність злочину, але… Не міг же я старому прочитати його твір, котрого на папері не було? А Галілей…
Старий та сивий Романюк заплакав.
Всі, хто теє слухав, мовчали.
Поки нарешті Філіпп Сганарель не спитав:
— Що ж Галілей?
— Та що ж… — тихо відмовив Гнат Романюк. — Незабаром помер. Я був останнім з-поміж потаємних прихильників, останнім, хто… — Сльози знову здушили старому гуцулові горло. — Він сказав, прощаючись: «Я певен, сину, що наша Земля… що крутиться вона недарма: десь її, може… чекає краща доля».
Пан Романюк замовк.
23
Озвавшись нарешті, йогомость обернувся знов до лицедія Тимоша Прудивуса:
— Я хтів тобі сказати, леґіню, що вороги старого Галілея, вони є й наші вороги: і твої, і мої, і України, і Москви, і Польщі, і Словаччини, всесвітнє панство, грошолюби, вся ота католицька монашва… І ти, юначе, ідучи з моїм листом до врага в лабети, будь обережний. Вони є мудрі, а ти будь хитрішим! Вони — спритні, а ти май розум над них! Бо ж ти… в своїй молодечій легковажності… ти горлав сьогодні на все поле, що йдеш на той бік. А є ж на світі й зрадники, і шпигуни, вивідачі, підслухачі! Ось чому я прошу… — І панотець обняв молодика.
Пригорнув його до серця й Пилип-з-Конопель. І сказав:
— Я втік із Франції, втік від того ж ворога. Мій рідний Руан кипить ще й досі після повстання «босоногих», яке я бачив, бувши хлопцем. Та й моя власна шабелька немало завинила, в заколотах Фронди, проти влади короля. А мій язик… він, правда, був гострішим од моєї шаблі, але ж… не гострішим від твого лицедійського язика!
— Про що це ти? — спитав Прудивус.
— Ти так необережно вчора посміявся з пана Пампушки, мон шер, що добре ти робиш, тікаючи геть з Мирослава. Але ж і там…
— Чорти мене не вхоплять! Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.