Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"

безліч обіцянок, обіцяв їм ціле багатство, якщо вони не перешкоджатимуть моїй втечі. Я переконував, умовляв, погрожував; спроби мої були даремні. Тут я втратив усяку надію. Я вирішив померти і кинувся на ліжко, маючи намір покинути його лише разом із життям. Я провів ніч і наступний день у тому ж стані. Я відкинув їжу, яку принесли мені на ранок.

Батько прийшов провідати мене пополудні. По доброті своїй він старався полегшити мої страждання найласкавішими порадами. Він так рішуче наказав мені що-небудь з’їсти, що з поваги до нього я скорився. Минуло декілька днів, протягом яких я приймав їжу тільки в його присутності, підкоряючись його волі. Він не переставав наводити мені аргументи, прагнучи напоумити мене і вселити презирство до невірної Манон. Щоправда, я більше вже не шанував її; як міг я шанувати найлегковажніше, найпідступніше з усіх створінь? Але її образ, привабливі риси я леліяв, як і раніше, в глибині мого серця; я це ясно відчував. «Нехай я помру, – говорив я, – як можна не померти після такої ганьби і таких страждань; але я зазнаю тисячу смертей, та не забуду невдячну Манон».

Батько був уражений, бачачи мене в безперервній тузі. Він знав мої правила честі й, не сумніваючись у тому, що її зрада мала викликати в мені презирство, уявив, що постійність моя походить не стільки від цієї пристрасті, скільки від загального потягу мого до жінок. Він настільки перейнявся цією думкою, що, спонуканий ніжною прихильністю, одного дня увійшов до мене з готовою пропозицією. «Кавалере, – мовив він, – дотепер завжди бажав я бачити тебе лицарем Мальтійського ордену; переконуюся, проте, що схильності твої спрямовані в інший бік; тебе тягне до красивих жінок; я вирішив підшукати тобі подругу за смаком. Скажи мені відверто, що думаєш ти про це?»

Я відповідав, що віднині не бачу відмінностей між жінками і після нещастя, що сталося зі мною, всіх їх зневажаю однаково. «Я відшукаю тобі таку, – засміявся батько, – яка буде схожа на Манон і буде вірніша, ніж вона». – «Ах, якщо у вас є добре почуття до мене, – вигукнув я, – поверніть мені її, тільки її одну! Вірте, дорогий татусю, вона не зрадила мене; вона не здатна на таку чорну і жорстоку ницість. Усіх нас обманює віроломний Б***, і вас, і її, і мене. Якби ви її побачили хоч на мить, ви самі б полюбили її». – «Дитино! – заперечив мій батько. – Як можете ви бути засліпленим до такої межі після того, що я повідомив вам про неї? Адже вона сама видала вас вашому братові. Забудьте її, забудьте навіть її ім’я і, якщо ви розсудливі, не спокушайте моєї до вас поблажливості».

Правота батька була для мене занадто очевидною. Тільки мимовільний сердечний порив спонукав мене захищати зрадницю. «На жаль! – вигукнув я, помовчавши з хвилину. – Сумніву немає, я нещасна жертва найпідлішої з усіх зрад. Так, – вів далі я, – проливаючи сльози досади, – бачу тепер, що я просто довірлива дитина. Їм нічого не варто було мене обдурити. Але я знаю, як помститися». Батько побажав дізнатися про мої наміри. «Я вирушу в Париж, – сказав я, – підпалю будинок Б*** і спалю його живцем разом із підступною Манон». Мій порив розсмішив батька і послугував приводом лише до суворішого нагляду за мною в моєму ув’язненні.

Так провів я аж півроку, але в перші місяці сталося мало змін у моєму настрої. Усі мої почуття зводилися до вічного чергування ненависті й любові, надії та відчаю – залежно від того, в якому вигляді поставав образ Манон перед моїми думками. То малювалася вона мені найпривабливішою з усіх створінь на світі, і я знемагав у жаданні її бачити; то уявлялася вона мені ницою, віроломною коханкою, і я присягався відшукати її лише для того, щоб покарати.

Мене забезпечили книгами, і вони трохи сприяли заспокоєнню моєї душі. Я перечитав усіх улюблених своїх письменників, набув нових знань, знову відчув смак до занять: ви побачите, скільки користі принесло мені це згодом. Перейнятий любов’ю, я знайшов сенс у безлічі місць Горація і Верґілія, які раніше залишалися для мене темними. Я склав любовний коментар до четвертої книги «Енеїди»; призначаючи його до надрукування, лещу себе надією, що читачі будуть ним задоволені. «На жаль, – говорив я, складаючи його, – вірній Дідоні потрібне було серце, подібне до мого».[106]

Одного дня Тіберж відвідав мене в темниці. Я був уражений гарячим поривом, із яким він обійняв мене. До того часу я дивився на нашу взаємну прихильність як на просту товариську дружбу між молодими людьми приблизно одного віку. Я побачив, що він так змінився і змужнів за п’ять або шість місяців нашої розлуки, що вигляд його і манери вселили мені повагу. Він заговорив зі мною скоріше як мудрий порадник, аніж як шкільний приятель. Він жалкував про помилку, жертвою якої я став; вітав зі зціленням і, врешті, напучував скористатися уроком цієї юнацької помилки, переконавшись на досвіді в марноті задоволень.

Я дивився на нього з подивом. Він помітив це. «Дорогий мій кавалере, – сказав він, – усе, що я вам говорю, безперечна істина, і я упевнився у тому після суворих випробувань. Я відчував у собі потяг до сластолюбства не менше, ніж ви; але небо дарувало мені в той же час схильність до доброчесності. Я звернувся до власного розуму, щоб порівняти плоди, приношувані тим і іншим, і не забарився розпізнати їх відмінності. Небо приєднало допомогу свою до моїх роздумів. У мені зародилося презирство до світу, ні з чим не порівнянне. Чи назвати вам, що утримує мене тут – додав він, – і що перешкоджає мені тікати в пустелю? Єдино ніжна дружба з вами. Мені відомі чудові якості серця вашого і розуму; немає такого славного терену, до якого ви не були б здатні. Отрута суєтних задоволень збила вас із доброчесного шляху. Яка втрата для розсудливості! Ваша втеча з Ам’єна заподіяла мені стільки жалю, що відтоді я не мав ні хвилини спокою. Судіть про те з моїх вчинків». Він розповів мені, що після того, як виявив мій обман і втечу з коханкою, він сів на коня, щоб кинутись за мною; але, оскільки я випередив його на чотири чи п’ять годин, було вже неможливо наздогнати мене; проте він прибув у Сен-Дені через півгодини після мого від’їзду; упевнений, що я зупинюся в Парижі, він провів там півтора місяця, марно розшукуючи мене; він обійшов усі місця, де тішив себе надією мене зустріти, і нарешті