Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Згадуючи своє дитинство, Рада розуміла, що їй ще пощастило. Хоча сувора вихователька, яку Рада називала «надзерательница», ніяк не вписувалася у це «пощастило». Її били за будь яку провинність. А ці дітлахи виглядали хоч і худими, але усміхненими…

- Ал, я боюся… - зізналася Рада, дивлячись на табличку. – Мені здається їм зовсім не потрібні ті ляльки. Я нічого не зможу для них зробити…

- Заспокойся. – хлопець обійняв її за плечі. – Вони чекають на твої подарунки! Вони ж самі тобі вчора казали! Уяви, як вони будуть радіти побачивши, що ти зробила для них своїми руками! – зітхнувши, хлопець розвернувся, міцніше обійнявши її. Дівчина тремтіла, стримуючи сльози. – Тільки не плач. Не зараз… Нехай у цей вечір вони запам’ятають нас усміхненими! А вже потім, ми спробуємо щось для них зробити! – Альбрехт зазирнув їй у вічі. – Ти на це згодна?

Рада кивнула, прикусивши губу.

Довгий час їй здавалося, що вона відпустила своє минуле у сиротинці. Але ось через багато років спогади поверталися.

Аж раптом десь на вулиці загавкав собака і Рада зойкнувши, схопила Альбрехта за руку. Хлопець сіпнувся, не зрозумівши, що так налякало подругу.

- Все добре? - запитав він, стискаючи її мокру від поту долоню.

Дівчина кивнула, ледь відлипнувши від нього. Альбрехт врешті зрозумів.  Після зустрічі з Многоголовом не минуло й тижня. Після цього вона ховалася за його спину щоразу, коли чула собачий гавкіт.

Відігнавши від себе тривожні думки, Рада увійшла слідом за Альбрехтом у будинок. Дітлахи різного віку майже відразу обступили. Вручивши кожному подарунок, хлопець та дівчина пішли слідом за ними до великої зали. Усі проблеми тьмяніли перед радісними обличчями хлопчаків та дівчат.

Потім вони сиділи на складених на підлозі подушках, співали пісні та влаштовуючи конкурси. Коли Альбрехт вчив з дітлахами пісню про літо руда з розсипом ластовиння дівчинка залізла йому на коліна. Розсміявшись, він посадив її зручніше, і, піднявши голову, зловив погляд Ради.

Дівчина швидко відвернулася, вдавши, що повністю поглинена піснею. У її погляді на мить промайнула туга, що впала йому на груди важким тягарем. І на цю мить він уперше задумався про своїх дітей, і з сумом зрозумів, що їх ніколи не буде.

Протягом кількох годин Рада з Альбрехтом грали з дітлахами, читали казки та співали по десятому разу їхні улюблені пісні.

* * *

- Свято Первородного Духу? Вперше про таке чую. – здивовано перепитала Рада, дивлячись на дівчину, що сиділа на підлокітнику крісла. - Це мабуть дуже цікаво. Але ми відмовимося!

- Чому? - на обличчі дівчини виникло щире нерозуміння.

- Це свято шанування язичницького божества! Ми не можемо піти! – пояснив Альбрехт.

- Первородний Дух, це не божество! Там будуть танці, пісні, водитимемо хороводи. Та й конкурси всякі. Ви таке любите!

Рада з Альбрехтом переглянулись. Насправді, у них на цей час були інші плани. Але дівчина, що представилася Ясею не здавалася і в результаті умовила. Від пропозиції заплатити за їхню присутність на святі Альбрехт відмовився.

Спритно зістрибнувши з підлокітника, Яся зібралася йти. Але зупинившись біля дверей, дівчина обернулася, кинувши швидкий погляд на Гармонію.

- Чи можу я вас ще попросити про одне? – коли ті кивнули, Яся раптом перейшла на шепіт. - Моя подруга ваша фанатка, і в неї день народження сьогодні. Може ви знайдете якусь дрібничку? Вона останнім часом погано почувається, а подарунок її б порадував.

Рада кивнула, не бачачи проблем. Раптом її свідомість пронизав звук схожий на горн.

- Ви сказали фанатка? – Рада ошелешено дивилася на те місце, де щойно стояла Яся. Про те, що вона не випарувалася, свідчила лише двері, що грюкнули раніше. – Ти також це чув? – обернулася вона до Альбрехта.

Раду здивувало слово, яке на той час раніше ніхто не вживав. Але довго на цьому зациклюватись вона не стала.

Альбрехт розгорнув пакунок, залишений Ясею на кріслі. За її розповіддю там було святкове вбрання. Коли хлопець витяг довгу молочного кольору сукню, розшиту золотою ниткою, Рада свиснула. На довгих рукавах ліхтариках були також вишиті сонечки з гострими та звивистими промінчиками.

Рада з цікавістю взяла до рук вишитий пояс, щоб краще розглянути руни на ньому.

Передавши їй сукню, Альбрехт дістав такого ж кольору коротку туніку. Малюнок на ній повторювався, тільки руни на поясі трохи відрізнялися.

Примірявши вбрання, Гармонія прийшла у захват. Єдине їх збентежила вишивка.

- Аж надто ці сонечки схожі на герб Роена. – зауважила Рада.

- Та ні…. Це свято перемоги світла над темрявою. Сонце тут логічне.

Перевдягнувшись у свій одяг, Рада та Альбрехт пішли у місцевий ресторанчик. Після того, як вчора там у страві знайшли волосся вже не хотілось повертатися. Але це було місце де збиралися усі плітки.

Мерлін їм дозволив виступати де заманеться лиш за умови, що вони будуть його вухами. Декілька разів на тиждень Альбрехт надсилав брату звіт. Йому подобалося усіма правдами та не правдами витягувати з людей їх невдоволення.