Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– То що скажете, графе? – Вочевидь, мовчання, що тяглося аж цілих дві секунди, було занадто страшними тортурами для темпераментної пані.

– Звісно ж, рід Мудіні та його бійці готові прийти на допомогу своїм друзям з роду Флеймбьорп. – Образ Архімага Води й Крові у цій телепатичній бесіді ввічливо посміхнувся, тоді як реальне обличчя скривилося так, наче сьогоднішня вранішня трапеза була не дуже свіжою. – То про яку загрозу і яку поміч йде мова?..

– Все просто, майстре Мудіні. – Кровожерливо посміхнулася Вікторія і аура її палахнула вогняною люттю. Хоча, цей спалах дещо збентежив ректора Йордського Університету. – Моя… справа не потребує від вас усієї гвардії роду чи чогось подібного, що застосовували Флеймбьорп, допомагаючи вам в ті важкі для роду Водяного Птаха часи.

– Я чудово пам’ятаю ті події, дякую, Вікторіє. – Мало не проскрежетав зубами Веніціан. – Чи можна детальніше, що все-таки від нас потрібно?

– Так, Ваше сіятельство, звісно, – образ магеси мило посміхнувся, після чого продовжив, – мені треба три Вищі Магістри Води і один ваш артефакт.

– Троє наших чарівників з вищої ліги і артефакт Мудіні?.. Що ж це за… – Почав був Веніціан, та його перебили.

– О, ні-ні, що ти, любий, в жодному разі не претендую на твої родові артефакти. Та й мені він особисто не потрібний, скоріш, цей артефакт знадобиться твоїм Вищим Магістрам. І, повторюся, мені не треба скарби твоєї сім’ї. Треба ОСОБИСТО ТВІЙ артефакт. Скажімо, червонорудна голка, що містила б Дракона Кривавого Гейзеру.

На цій ноті розмова остаточно перестала подобатися ректору. Він стільки років ховав свою таємницю не задля того, щоб якась… якесь хитрозаде стерво так неприкрито його шантажувала. Ще й намагаючись використати його дар у своїх аферах!

– Гадаю, як ти, Вікторіє, відкинула на початку розмови всілякі ритуали ввічливості, так і я маю право відкинути зараз етап здивування та недолугої брехні у спробах переконати тебе, що ти щось там наплутала. І одразу ж поставлю запитання: наскільки ж ти у відчаї, що намагаєшся розігрувати цю карту? Чи знаєш ти, скільки вже розумних я відправив до Вод Вічного Забуття, щоб зберегти цю таємницю? До слова, серед них були й Архімаги. І зовсім не настільки ослаблі, як ти. Доречі, якщо вже відверто балакаємо. Що ж так зачепило твій дух?..

– Твій сраний випускник! Грегор, мать його, селянку кляту, Грейткіллс! – Вирішила перевести розмову у більш вільну площину графиня. – Ще й Обітницю Стихії змусив дати, що я та мій рід його не чіпатимуть! Тож, як розумієш, навіть якийсь артефакт Магми я не можу використати для вкорочення віку цьому мерзотнику!

– Сильно… Неочікувано і сильно… – Мозок досвідченого інтригана вже мало не кипів від прорахування можливих варіантів його, Веніціана, реакції. А також відповіді учня. Бо, як його, Веніціана, учень і  любив повторювати: «Земля пам’ятає все». Тож, тут і зараз треба було діяти швидко. І з пальців Архімага Води, що склалися під робочим столом у дивну фігуру, на підлогу впала одна-однісінька крапля крові. Яка просочилася крізь суцільний граніт підлоги і  щезла.

– Ти розумієш, про що в мене просиш, Вікторіє?.. – Не міняючи свого серйозно-сконцентрованого виразу обличчя, запитав ректор Університету. – Хай там як, але Грегор мій учень і я…

– Пробач, Веніціане, але отут я тебе одразу зупиню. По-перше, я, як матріарх і голова роду Флеймбьорп, офіційно заявляю, що з виконанням цього мого прохання рід Мудіні більше нічого не винен моїй сім’ї. Ось тобі свиток, усе, як годиться.

Після цього у повітрі розтікся легкий аромат полум’я і на стіл Архімага ліг пергамент з гербовим клеймом графині, її підписом і… трьома пунктами в договорі. Губи мілорда Мудіні розтяглися в усмішці людини, яка все розуміє.

– Ну звісно ж. З тебе – мовчання щодо іншої сторони мого дару. А з мене – три відмінних бійця роду, власноруч зроблений артефакт та ще й Обітниця Стихії не попереджати ні про що барона Грейткіллс.

– Думай сам, Веніціане. Що тобі важливіше: учень, чи тихе життя й утримати місце в Раді Сімох.

– Схоже, Вікторіє, ти дійсно не залишила мені виходу. – Сказав майстер Мудіні, дивлячись немигаючи на проекцію графині. Але тій було по цимбалах.

– Що ж, з чого почнемо? – Вдавано весело закінчив ректор і приклав пальця до сувою, на якому одразу ж почав проступати аквамариново-синій герб Мудіні.

– З клятви мовчання, звісно.

– Так і думав… Чомусь так і думав.

***

Коли усі формальності було владнано і вдоволена стара графиня забрала свою сутність з кабінету Веніціана Мудіні, навіть не сказавши «до побачення», той ще десь хвилину дивився, не кліпаючи, у стіну, а після цього взяв золотий дзвіночок, що стояв у нього на столі й легенько його струснув, викликавши тонесенький і дуже мелодичний звук.

В ту ж мить в просторому кабінеті Його Високомагічності з’явився чоловік. Звичайний одяг клерка, намащена, укладена волосинка до волосинки зачіска. Обличчя, що абсолютно неможливо було запам’ятати. Такі люди зазвичай або відкривають вам двері, стоячи біля входу у фешенебельний салон. Або втикають зачарованого ножа в печінку з якоїсь особливої нагоди. Хоча, в деяких випадках це як раз одна й та сама людина. І видати її можуть лише очі. Холодні, розумні й байдужі очі професійного вбивці чи розвідника. У випадку ж очільника служби безпеки роду Мудіні, майстра Бенджаміна Ростенковскі, ці дві шляхетні професії доводилося суміщати.