Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

{Навагрем}

Я не згрішу проти істини, якщо скажу, що число гномів в усипальниці Сім’ї вимірювалося тисячами. Мені вони траплялися на кожному кроці. Не уявляю, яка сила зігнала цих коротунів у настільки похмуре місце, але, що б не стверджував Мурр-ро, одного нічного з бандою підручних було явно недостатньо. Що найдивніше – ніде не намічався бунт! І це за три дні на вбогому пайку, коли довгобороді навіть людським м’ясом перестали гидувати…

Я досить швидко знайшов центральні сходи й побіг щодуху, прагнучи опинитися подалі від зголоднілих гномів. На краю свідомості билася думка про те, що не завжди варто скептично ставитися до легенд, адже здебільшого вони ґрунтуються на реальних подіях. Наприклад, якби я ризикнув заявити у Влаї, що довгобороді на повному серйозі хотіли мною пообідати, кожен зустрічний підняв би мене на сміх, а в страшній казці до такого ставляться простіше… Та що казати, я й сам би нізащо не повірив у свої патякання, якби не випробував це на власній шкурі!

Потрапивши на сходи, я зміг пересуватися, не привертаючи особливої уваги. Мабуть, гноми вважали мене одним із тюремників, хоча не знаю, чому – на мені була пошарпана трав’яна спідниця, і сумніваюся, що в такому вигляді тут ходили всі наглядачі. Втім, це грало нам з Керьялом на руку.

Везіння тривало недовго. Перша неприємність очікувала біля самого виходу, коли, здавалося, пригоди ось-ось закінчаться. Два верхні яруси були повністю вільні від гномів, тому я чомусь вирішив, ніби дорога наверх не охороняється. А навіщо її охороняти? Довгобороді в ланцюгах і нікуди не дінуться, а намагатися не пустити Сім’ю в усипальницю рівноцінно самогубству, та й, наскільки мені відомо, нічні самі рідко сюди заглядають.

Ага, вирішити я вирішив, та викрадачі гномів мали свої міркування з цього приводу. Біля самого виходу, там, де крізь вузьку, витягнуту вгору арку проглядалося небо, нерухомо застигли два Стражі. Жодних сумнівів, то були саме вони – непереможні охоронці вічного сну.

Я завмер. Керьял у моїй голові почав розмовляти сам із собою, причому дуже поганими словами…

Щоб змусити цього праведника згадати лайку, була потрібна серйозна причина. І я стояв стовпом, не в змозі придумати, що робити. Жахливі чорні скелети не рухалися, проте не варто радіти передчасно – проскочити поміж ними неможливо. А повернути назад… Вогонь, що палав у їхніх порожніх очницях, утримував мене на місці.

Я знав занадто мало про Стражів, щоб поводитись правильно, і занадто багато, щоб не панікувати. Вони були створені для зберігання спокою. Вони упокоювали тих, хто потривожив мерців… Гадаю, той, кому доводилось бачити смертоносного кістяка хоча б на малюнку, не звинуватив би мене в боягузтві.

– Не рухайся, – Керьял нарешті перервав потік лайки і почав давати слушні поради. – Дивись, їхні черепи повільно повертаються. Коли один дивиться назовні, другий – всередину. Дочекайся, поки вони подивляться один на одного, і біжи. Не говори ні слова вголос, просто роби так, як я тобі кажу.

Легко сказати! У мене відразу ж засвербіла рука, в носі підозріло защипало, в око потрапила вія…

– Терпи, – наказав нічний, – зараз навіть рух повіки може виявитися для нас останнім.

Згадувати, як повільно тягнувся час, бажання немає. Я ніколи не підозрював, що нерухомість настільки стомлює. Це було неможливо – і я вистояв!

Стражі поверталися неспішно, і спочатку мені спало на думку, що Керьял помилився. Але ні! Потроху очниці з червоним полум’ям відверталися… А коли нічний вимовив: «Приготуйся!», зовні усипальниці почулися чиїсь кроки. У моєму уявленні так ступати могла тільки впевнена у собі людина – чи не-людь, проте точно не той, хто чогось боїться.

Ось порятунок! Хтось із Сім’ї прийшов провідати Принцесу, тож змова проти гномів буде розкрита, винні покарані, а мене повернуть Каррану і його сімейці. Прекрасне завершення страшної пригоди!

Стражі дружно повернулися до виходу.

– Біжи! – пролунало в моїй голові.

І я рвонув назад, встигнувши помітити, що в арці з’явився Дайлен

Нерозумно вийшло… Але Керьял кричав: «Біжи!», і я втікав…

Здається, вожак Сім’ї все-таки встиг мене помітити, оскільки Стражі не кинулися слідом.

Різко загальмувавши на черговому витку сходів, я сповна усвідомив, що виставив себе дурнем. Для мелоських нічних головну роль грали мої очі дитини… тобто не пізно все виправити! Треба повернутися, розіграти сценку нерозуміння, побіжно згадати Принцесу Ночі… лиш про всяк випадок, щоб у Дайлена не виникло бажання використати мене як обід, аби уникнути зайвої метушні. Я навіть встиг розвернутися назад.

– Молодець, стаєш спостережливим, – незрозуміло за що похвалив мене Керьял. – Тепер сховайся десь тут.

Зверху почулися впевнені кроки очільника Сім’ї. І навіщо ховатися?

– Швидше! – Не вгамовувався голос у голові.

А знизу все голосніше лунав топіт.

Я начебто зрозумів задум Керьяла. Справді, навіщо плутатися під ногами супротивників? Зараз із викрадачів клоччя полетить, тож лізти в колотнечу не варто. Чомусь не залишилося жодних сумнівів: лиходії дістануть сповна. Надто довго Дайлен був головним, надто багатьох пережив і переміг.