Читати книгу - "Повернення короля"

знову розпорошилися. Та спершу вони з великою натугою роздягли своїх мертвих – аби орки не прийшли і не отримали доброї зброї та обладунків. Кажуть, що кожен ґном, котрий повертався з того поля бою, хилився доземно під важким тягарем. Потому вони спорудили багато поховальних вогнищ і спалили тіла всіх своїх родичів. Для цього зрубали в долині безліч дерев, так що відтоді вона назавжди залишилася голою, а дим од вогнищ було видно аж у Лорієні[48].

Коли ті жахливі ватри перетворилися на попіл, союзники розійшлися кожен до свого краю, а Даїн Стале-стоп повів народ свого батька назад до Залізного Кряжу. Тоді, стоячи біля великої палі, Траїн сказав Торінові Дубощиту:

– Дехто може подумати, що голову цю здобуто надто дорогою ціною! Ми принаймні віддали за неї своє королівство. Ти повернешся зі мною до наковальні чи прохатимеш хліба біля гордих дверей?

– До наковальні, – відповів Торін. – Завдяки молоту руки бодай не втратять сили, щоби колись знов узятися до гостріших за молоти знарядь.

Отож, Траїн і Торін з усім добром, яке залишилося від їхніх побратимів (серед них були, зокрема, Балін і Ґлоїн), повернулися до Смурних Земель, однак трохи згодом знялися з місця і мандрували Еріадором, доки нарешті оселилися на сході Еред-Луїну по той бік Люну. З заліза була більшість речей, що їх вони кували в ті дні, та ґноми поступово заможнішали і кількість їхня поволі зростала[49]. Проте, як сказав Трор, Персню потрібно було золото, щоби золото-таки і примножити, а його, як й інших дорогоцінних металів, у ґномів було мало чи навіть не було зовсім.

* * *

Про Перстень той годиться тут дещо сказати. Ґноми з Дарінового народу вважали його першим зі Семи викуваних і подейкували, що Королю Кгазад-думу Дарінові III його подарували самі ельфи-ковалі, а не Саурон, хоча його лиха сила, без сумнівів, поширювалась і на цю прикрасу, бо ж Саурон допомагав кувати всі Сім. Але власники Персня не показували його та не говорили про нього, а розлучалися з ним, лише коли до них наближалася смерть, так що інші ґноми ніколи достеменно не знали, де його зберігають. Дехто припускав, що Перстень залишився у Кгазад-думі, в потаємних могилах королів, якщо тих могил не віднайшли та не розграбували; проте родичі Дарінового Спадкоємця вважали (помилково), що Трор, поспіхом повертаючись туди, мав Перстень при собі. Відтак, що сталося з Перснем потому, вони не відали. На тілі Азоґа його не знайшли[50].

Проте нині ґноми думають, що цілком могло трапитись і так, що Саурон завдяки чарам дізнався, в кого цей Перстень – останній, який залишався вільним, – і що постійні невдачі Дарінових нащадків здебільшого були наслідком його злоби. Адже Темному Володареві ніяк не вдавалося підкорити ґномів звичайними засобами. Лише Перстень мав на них вплив: умів запалювати у ґномівських серцях жадобу золота й коштовних речей і робити так, що за їхнього браку всі інші хороші речі втрачали для ґномів будь-яку вартість; тоді народ бороданів переповнювали гнів і бажання мститись усім, хто його зневажив. Однак від самого початку ґномів сотворили такими, що вони твердо протистояли будь-чиєму пануванню. І хоча кожного з них можна було вбити, та про те, щоби перетворити цей народ на тіні, закріпачені чужою волею, годі було і мріяти. Тому й жоден Перстень не змінював тривалість їхнього життя: ні продовжував, ані вкорочував його. Відтак Саурон дедалі палкіше ненавидів ґномів-власників Персня та дедалі сильніше прагнув позбавити їх їхньої власності.

* * *

Імовірно, почасти саме через злобу Персня Траїн за кілька років утратив спокій і вміння радіти. Жадоба золота не покидала його ні на мить. Урешті, не маючи вже снаги її витримувати, він звернув свої помисли до Еребору, вирішивши повернутися туди. Про те, що було в нього на серці, Траїн нічого не сказав Торінові, а натомість разом із Баліном, Дваліном і кількома іншими ґномами зібрався, попрощався й пішов геть.

Про те, що трапилося з ним згодом, відомо мало. Наразі можна лише припустити, що, коли він опинився поза межами свого краю з нечисленними супутниками, їх вистежили Сауронові емісари. Траїна переслідували вовки, на нього полювали орки, йому затьмарювали шлях лихі птахи, й що наполегливіше намагався він дістатися на північ, то більше прикрощів спіткало його. І от настала темна ніч, коли Траїн і його супутники блукали в землях по той бік Андуїну, і чорний дощ змусив їх шукати притулку під склепіннями Морок-лісу. Уранці Траїн зник із табору, і його супутники намарно кликали його. Вони шукали Траїна багато днів, аж урешті втратили рештки надії, пішли звідтіля і повернулися до Торіна. Лише через тривалий час стало відомо, що Траїна схопили живцем і затягли в каземати Дол-Ґульдура. Там його довго мучили, відібрали в нього Перстень, там він, урешті, й помер.

Отож, Спадкоємцем Даріна став Торін Дубощит, але спадкоємець той не дав своєму народові надії на процвітання. Коли зник Траїн, Торіну було дев’яносто п’ять років – величний ґном із гордою поставою: проте він, здавалося, був задоволений тим, що мав у Еріадорі. Торін довго трудився і торгував, надбавши стільки багатства, скільки зумів; і народ його зріс чисельно завдяки багатьом мандрівним ґномам із Дарінового народу, котрі почули про Торінову оселю на заході й прийшли до нього. Тепер ґноми мали прекрасні чертоги в горах і скарбниці з багатством, тому дні їхні перестали бути геть без просвітними, хоч у їхніх піснях завжди йшлося про Самотню Гору в далекій далечині.

Роки довшали. Зола, що тліла в Торіновому серці, знову зайнялася вогнем під час роздумів про кривди його Дому та про помсту Драконові, потреба якої перейшла йому в спадок. Він думав про зброю, про армії, про союзників, і замашний його молот дзвенів у кузні; втім, армії його розпорошилися, союзи розпались, а сокир у його народу було мало; і невгасний гнів безнадії палив його, коли він ударяв по червоному залізу на ковадлі.

* * *

Та ось нарешті, волею випадку, Торін зустрівся з Ґандальфом, і зустріч та змінила долю Дарінового Дому й, окрім того, призвела до інших небуденних подій. У той час[51] Торін, повертаючись на захід із мандрівки, зупинився на нічліг у Брі. Був там і Ґандальф. Він прямував до Ширу, де не бував уже літ зо двадцять. Він був утомлений, і хотів бодай трохи перепочити.

Поміж інших гризот тривожні помисли чарівника займало загрозливе становище Півночі, адже він уже тоді знав,