Читати книгу - "На уходах"

— Мій сину любий, — Касянові аж сльози в очах завертілись, — яке у тебе золоте серце.

Він обняв Івася і поцілував.

У замку все затихло. Чути було, як в конюшні хрупали коні сіно, а по башті над брамою ходить вартовий. Виждали ще добрий час, а тоді Івась провів навпомацки Касяна під палісадник і показав з котрого боку можна спускатися, щоб у рів попасти. Касян прив’язав мотуза і спустив у воду.

Потому перехрестився і, держачись шнура, переліз через палісадник.

Івась вижидав з б’ючим серцем, чи поведеться, чи шнур не лопне під таким тягарем. За хвилю почув, як булькнула вода. Тоді взяв рукою мотуза, він звисав вільно. «Слава ж тобі, Господи милосердний, тепер мені легше буде». Івась узяв клунок на плечі і прив’язав собі через плече, відтак обережно, мов кіт, переліз через палісадник, закрутив мотуза за ногу, зачепився обіруч і з’їхав вдолину, мов павук по павутині. А там підхопив його руками Касян, щоб не попав У воду.

— Тепер, синку, веди, я на твоїй голові.

Івась знав добре дорогу. Пішли трохи далі, де вода висохла, і перейшли рів. Ніч була така темна, хоч око виколи.

— То ще не все зроблено, — шептав Касян, держачи Івася за полу, мов сліпець. — Як юно стільки дороги пішки зайти та ще без зброї? Завтра, а чого доброго, ще раніше помітять нашу втечу, пішлють погоню, а тоді обороняйся, чим хочеш.

— Не журись, дядьку. Ось у мене за плечима дві шаблі, чотири пістолі, муніція та й харчів трохи. Усе я подбав, та налагодив. І коні у нас будуть. Я знаю, де людські коні ночують, піймаємо два та й годі.

— Що? Я би у свого брата коня крав? Вибачай, цього я не зроблю, хіба я конокрад? Я візьму татарського, панського коня, а мужицького не візьму. Вони люди бідні. Нам би добитися до якої ріки, сплести байдак хоч би з хворосту і поплисти.

— Не переч, дядьку, бо не ти провадиш, а я, і мене слід слухати. Тепер узяти що-небудь не гріх, бо ми в смертній небезпеці, так воно і у книжках святих записано.

— А у мене записано у серці, що так не можна. Як доведеться йти у пекло, то хіба книжку твою візьму з собою, а там розверну перед люципером та й скажу: читай, шельмо, як мудрі люди у книжці записали, та й пусти мене звідсіля у небо. Еге ж! То мудрагелі навмисно таке у книжку вложили, щоб зі своїми гріхами перед Богом вибрехатися, а воно так не йде. Гріх, то гріх, коли тобі смертна потреба, як ти толкуєш, так пропадай, але хай душа твоя стане перед Господом чиста від гріха такого, як людська кривда. Це найтяжчий гріх.

— Дядьку, мовчи. Ти розбазікався, мов піп на проповіді.

Чого доброго, ще хто підслухає.

Івась обійшов довкруги замок, вийшли за село і подались на леваду, де ночували коні.

— Твій кінь десь тут буде, — шептав Івась — ану, приклич його по-свойому. Як ти зчепився з гайдуками, то селяни, втікаючи, твого коня забрали.

Касян став стиха присвистувати на різні дивні способи.

Але кінь не приходив. Зате у той бік наближався хтось, хто на коня не був схожий.

— Хто це тут волочиться? — спитав якийсь голос.

— Тихо будь, коли хочеш жити, — сказав Івась, підходячи до нього. — Хто це?

— Я Свирид Патика, а ти хто?

— Іван Чорноусенко.

— А чого ж ти вночі поміж коні блукаєш?

— Бачив ти того запорожця, що на Спаса жида розімняв, а опісля його гайдуки піймали?

— Як не бачити? Усі бачили, гарний козак, та жаль мені його, що так сердега попався.

— Як тобі справді жаль, то поможи йому втечи. Де його кінь? Хто його забрав?

— Коня забрав я і він тут пасеться. Але ледве, чи конем на вежу виїде.

— Не турбуйсь, а коня зараз сюди приведи, опісля тобі усе розкажу. Лише мовчи, Свириде, коли не хочеш мене занапастити. Приведи зараз.

Свирид пішов поміж коні і за хвилю привів двоє спутаних.

— Слухай! Запорожець є тут, коня розпутай та загнуздай хоч, коли сідла нема.

Касян устав із землі і наблизився.

— Свят-Господи, це ж справді характерник!

— Коли ти чоловік добрий, то роздобудь коня ще і для мого товариша, нам тікати пора і то зараз. Знай, що цей хлопець видобув мене із кайданів.

— Коли так, то бери ось другого мого, добрий кінь.

— Скільки хочеш?

— Грошей я не візьму, — каже Свирид, — така людина варта сотню коней, цілий табун, не то що.

— Даром не хочу, ось і гроші, які у мене є.

— Держіть коней, я зараз, — шепнув Свирид і пропав у пітьмі.

За хвилю вернувся з двома узденицями і двома сідлами.

— Одно твоє, а друге я узяв чуже, завтра йому заплачу, бо значиться, хтось украв, а я недопильнував, як моя черга була.

Умить посідлали коней.

— Бери гроші, — каже Касян.

— Сказав, що не візьму, за того одного орендаря ти варта більше. Сідайте та скачіть, бо за вами певно буде погоня.

Посідали на коней, попрощалися зі Свиридом і помчали у степ. Надворі стало сіріти. Касян оглянувся по небі і зараз завернув убік.

— Нам треба добитися