Читати книгу - "На уходах"

— Я там був, та якось вас не помітив, — цідив кожне слово Івась, наче крізь густе решето.

— І ти справді хочеш панові сказати?

— Я мушу, по те мене сюди прислали.

— Слухай, не говори сей раз, я тобі не позабуду.

— І стайня не була заперта, видно, конюхи на вас ждали.

— На мене, чи не на мене, а ти мовчи, а то далебі поб’ю.

— І це я панові скажу.

— Слухай, мовчи, ради Бога, ти знаєш, що пан каштелян строгий чоловік, люто мене скарає, що тобі з сього буде?

— Мені вас жаль, то й не скажу сим разом, та зараз лягайте спати і стайню замкніть. «А то панський лизун, хам собачий, як підглядає», — думав про себе конюший. «А то дурень, як легко дав себе вбрати у шори», — думав Івась, несучи цілий жмут добрих міцних мотузків.

Мотуззя сховав добре у димар, куди ніколи ніхто не заглядав. Другого дня говорили між собою парубки від коней, що хтось позабирав їм поводи від узденіщь. Але старший конюший, або як його звали машталір, насварив на них, що не пильнують і річ з мотузами зам’яв. Йому й на думку не прийшло, що се зробив Івась. Навіть боявся його поспитати, аби не розсердився і не вихляпав перед паном.

Зближалася рішуча хвиля. День був хмарний. Івась надіявся з того, що й ніч буде темна і якраз добра до втечі.

Івась нічого по собі не показував, що в його душі варилося.

Робив свою роботу пильно і був дуже веселий.

Як лише смерклося пішов до ключника:

— Вечеря готова?

— Зараз принесу, підожди тут.

Але Івась не ждав. Як тілько ключник пішов до кухні, він кинувся у його хатчину і схопив ключ з-під хрестика.

Відтак поскакав у димар, приніс шнур і сховав під сходами.

Надійшов старий.

— Пане бургграфе, ви сьогодні знеможені, буде уночі неперемінно дощ. Певно, вам у костях ломить. Ви зараз лягайте спати.

— Я ж мушу замкнути двері, як ти вийдеш звідсіля.

— А я таке придумав: з вежі є ще одні двері до замку на першім поверсі. Там я й вийду, лише, ключа дайте.

— Не треба, там незамкнено.

— То ж і гаразд буде. Бо я сьогодні трохи довше забарюся. Там у того харциза стільки нечистоти, що годі видержати, такий сморід. Я знаю, що завтра їх папство хочуть навідатись до нього. Як би воно було, якби таке застали? Знову на вас накинулись би. А так я усе те приберу, що й знаку не остане.

— Дуже добре ти вигадав справді. Пан каштелян сварив би мене.

— А куди ж я все те повиношу? Та тут такого смороду буде.

— Ну що ж робити? На те воно ніч.

— А я думаю, коли б повиносив на вишку вежі, а звідсіля вже через палісаду у замковий рів.

— Дуже добре ти придумав, так і зроби.

— Коли ж бо там у стелі двері замкнені.

— Підожди, я тобі ключа дам. — Старий пішов до хати і приніс ключа. — А харциза ти вже не боїшся?

— Мені здається, пане, що заки наш князь приїде, то він і ноги задере. Щось його дуже наші гайдуки подавили, либонь чи чого усередині не відбили. Кілька разів прийду, а він лежить у берлозі своїм, ані ворухнеться, ані слова не промовить, я вже і заговорював до нього. Такий він здається вовкулака буде як і я.

— Ну, добре, добре, йди, а я тобі за це окремо дещо дам.

Йди, а я таки ляжу під перину, бо чогось кості мені дуже ломить.

— Зараз іду, ви лише дайте яку лопату та віник.

— Ось тут у кутку, візьми.

— Добраніч панові!

Івась узяв глечик зі стравою, лопату, віник і посторонки та подався нагору.

— Ось тут, дядьку, ключ від кайданів.

Він отворив колодку, і кайдани злетіли з рук. Касян зробив решту. Тепер він випрямився і став випростовувати руки та ноги.

— От що то неволя значить, коли б так довше був закований, либонь, згорбатів би навіки.

— Ти, дядьку, позв’язуй отсі поводи, двері відчиню нагору, та поки що, аби нам хто не перебив, замкну отсі двері.

Івась вийняв ключ з другого боку і замкнув двері з середини. Поліз відтак по східцях і відімкнув двері на вишку. Звідсіля повіяло свіжим повітрям, бо в кімнаті була неможлива задуха.

— Тепер, дядьку, треба погасити світло, воно нам непотрібне і може нас зрадити. Ходім нагору. Там ти набереш сили, бо тут справді здохнути можна.

Повлазили оба нагору і полягали.

— Нам треба підождати, аж усе у замку посне.

Тепер розповів Івась Касянові, як він перехитрив ключника, та самого пана каштеляна.

— Мудрий з тебе хлопець, що й годі, а знаєш ти, що тебе жде, коли б тебе зловили ураз зі мною?

— Коли я знаю Ярему Вишневецького, то й це знаю, що мене жде: мені би щонайменше голову відрубали.

— Чого ж ти на таке наважився? Я вже своє віджив, я вже в літах, та тебе ще шкода.

— Ні, не шкода. Я тобі, дядьку, багато винен. Ти мене врятував від татарської неволі, а це мені Бог дав нагоду віддячити тобі за твою добрість. Тому-то не жаль було б