Читати книгу - "Очікування шторму"

— Ви брешете!

— Забудьте це слово. В розвідці не брешуть. У розвідці мовчать або кажуть правду. Я говорю правду тільки тому, щоб ви зрозуміли: я не можу вийти з цієї кімнати, залишивши вас живою.

— Ідіть! — рішуче сказала Тетяна. — Ідіть! Я нікому не скажу… Можете не хвилюватися.

— Дякую, — підвелася Погожева. — Боюся, що до вас не зможу виявити таку милість.

Тетяна відступила на крок, сказала переконливо:

— Я не потребую її, вашої милості. Я викинусь у вікно. Й закричу на всю вулицю. Я не піду на зрадництво!

— Зрадництво — також робота, — сухо зауважила Погожева.

— Погана робота!

— Запам'ятайте, дівчинко, поганої роботи не буває. Робота або відповідає духовним запитам і розумовим можливостям індивідуума, або ні.

— У такому випадку ви переоцінили мене.

— Людину скромність прикрашає, агента оберігає.

— Я не агент! — процідила Тетяна. Страху не було в її голосі, лише злість, злість, злість…

— Не будемо чіплятися до слів, — миролюбно сказала Погожева. — Й даремно нервувати. Може, нам краще розібратися в суті. Відповідайте на мої запитання, тільки щиро. Ви здатні на щирість?

— Так!

— Вам подобається працювати на заводі біля верстата?

— Я ніколи не працювала на заводі.

— І не прагнете? — посміхнулася Погожева.

— Ні.

— Що, ви вважаєте, краще: комунальна квартира чи власна вілла в сосновому лісі на березі моря?

— Це дурне запитання, — зауважила Тетяна.

— Вам подобається танцювати?

— Так.

— Гарно попоїсти?

— Так.

— Гарно одягатися?

— Так.

— Якому кольору ви віддаєте перевагу: голубому чи червоному?

— Голубому.

— Ох, Таню, Таню… Навіть останньої відповіді досить І для того, щоб засумніватись у вашій благонадійності.

— Але голубий колір мені справді більше пасує, ніж червоний, — з образою промовила Тетяна.

— Усе ясно. Якщо додати, що протягом певного строку ви надавали житло німецькому агентові Сизову, порушуєте правила торгівлі нормованими продуктами, то… Висновок напрошується сам по собі — російську контррозвідку вам треба боятися більше, ніж мене. Я пропоную вам гроші й забезпечене майбутнє. «Смерш» може запропонувати в кращому випадку тривале ув'язнення, в гіршому — стінку…

— За що стінку? Я нічого не зробила…

— Ви думаєте?

— Я знаю, — відповіла Тетяна запально.

— Я теж знаю. Вночі на десяте лютого в Будинку офіцерів відбувалася нарада вищого командного складу групи військ. Вона була цілком таємною. Тривала з двадцять третьої години дев'ятого лютого до третьої години десятого. Замість хворої буфетниці вам було доручено подати офіцерам вечерю.

— Тільки каву з бутербродами.

— Нехай каву з бутербродами. Вам категорично заборонялося говорити, де ви були тієї ночі й кого бачили. Це так?

— Так.

— Ви розповіли про це Сизову. Видали військову таємницю ворогові.

— Звідки ж я знала, що Сизов ворог? Вів був ревнивий, як чорт. Думав, що я спала з Роксаном.

— Не майте мене за дівчинку. Ви вказали на показаній фотографії офіцерів, що приїжджали на нараду.

— Усе було зовсім не так. Коли Сизов дізнався, де я була, він несподівано повірив мені зразу. Вигукнув: «Там обов'язково був хтось із моїх друзів!» Я відповіла, що не знаю. Отоді він і показав групову фотографію. Я пізнала на ній двох чи трьох офіцерів.

— Ви пізнали командуючого армією, начальника штабу і начальника оперативного відділу. Таким чином, про нараду, цілком таємну, того ж ранку стало відомо німецькому командуванню.

— Того ж ранку? — не повірила Тетяна.

— Так. Ви скоїли службовий злочин. Уявляєте, що жде вас, якщо про це стане відомо російській контррозвідці?

— Ви хочете сказати… — Очі в Тетяни були ще сухі, та голос тремтів, наче вона вже плакала. — Ні-ні! Мене не розстріляють!

— Ви самовпевнені. Вас розбестили чоловіки. Цілком можливо, що вас саме розстріляють. Але якщо раптом органи НКВС виявлять жалість, неприпустиму у воєнний час, то вам дадуть строк. Мінімум років десять. На волю ви повернетеся бабусею. Найкращі роки за колючим дротом. Сумно?

Може, вам пощастить. І час од часу ви будете спати з начальником табору. Та все одно це сумно.

— Як же бути? — запитала Тетяна тихо.

— Покластися на своїх друзів. Я вам друг. Ви мене зрозуміли?

— Зрозуміла…

— Пишіть, — зовсім м'яко сказала Погожева.

Тетяна слухняно взяла ручку. Перо легко ковзало по паперу. Та літери виходили нерівні, скошені праворуч.

— Тепер поставте число й підпис, — закінчивши диктувати, запропонувала Серафима Андріївна.

Тетяна неохоче підкорилася.

— Гаразд, — сказала Погожева. — Перегорніть сторінку й напишіть номери частин, які дислокуються в гарнізоні.

— Я не знаю, — злякано прошепотіла Тетяна.

— Погано, — докірливо зауважила Погожева. — Погано першого дня брехати своєму колезі. На бібліотечних картках ви вказуєте номери військових частин. До речі, не забудьте написати прізвища й воїнські звання відомих вам офіцерів.

У Тетяни було таке відчуття, ніби вона летить у провалля. Але ще довго-довго не буде дна з його гострими скелями, а тільки страх, незнайомий і липучий.

Стовпчик номерних знаків військових частин вийшов зовсім короткий. Список офіцерів — трохи більший.

— Мало, — сказала Погожева.

— Більше не пам'ятаю.

— Вірю. Даю день строку. За цей