Читати книгу - "Місто кісток"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Клері вийшла на останній поверх, вигнутий, наче корабель, і тихий, тут не було чути жодного звуку битви. Перед нею простягся ще один довгий коридор, з тією ж безліччю дверей, але деякі були відчинені, додатково освітлюючи коридор. Клері інстинктивно підійшла до останніх зліва дверей та обережно зазирнула всередину.
Спочатку їй видалося, що вона в одному з виставкових залів музею «Метрополітен». Вона наче потрапила в минуле: на стінах блищали дерев’яні відполіровані панелі, сяяв довжелезний обідній стіл, сервірований посудом із тонкого фарфору.
Дзеркало у пишній золотій оправі прикрашало дальню стіну, стоячи між двома олійними портретами у масивних рамах. У світлі смолоскипа на столі сяяло все: тарілки з купою їжі, фужери, сліпуче-біла скатертина. У кінці кімнати було два широких вікна, задрапованих шторами з важкого оксамиту. Джейс непорушно стояв біля одного з них, і на мить їй здалося, що це статуя, але від його волосся відбивалося світло. Лівою рукою він притримував штору, і в темному вікні вона бачила відображення десятків свічок, які горіли у склянках, наче світлячки.
– Джейсе, – покликала Клері. Вона чула власний голос, ніби здалеку, у ньому звучало здивування, вдячність і туга. Він обернувся, опустив штору й здивовано поглянув на неї.
– Джейсе, – кинулася до нього Клері. Він міцно обійняв її.
– Клері, – його голос важко було упізнати, – Клері, що ти тут робиш?
– Я прийшла по тебе, – відповіла Клері, припавши до його плеча.
– Не слід було цього робити, – він раптом відійшов від неї. – Боже мій, – він торкнувся до її обличчя. – Ти ненормальна, навіщо таке робити. – Голос його був сердитий, але погляд і рухи, коли він відкидав волосся з її обличчя, були ніжними. Вона ніколи його таким не бачила; він виглядав вразливим. – Чому б тобі не думати заздалегідь? – прошептав він.
– Я думала. Я думала про тебе, – відповіла Клері.
На хвильку він заплющив очі.
– Якби з тобою щось сталося… – Джейс провів по її руках, ніби щоб пересвідчитися, що вона ще є. – Як ти мене знайшла?
– Я прийшла з Люком. Щоб урятувати тебе, – відповіла Клері.
І далі тримаючи її, він перевів погляд на вікно, нахмурившись.
– Отже, це ти прийшла з кланом перевертнів? – запитав він дивним тоном.
– Люк, він перевертень і…
– Я знаю, – перебив її Джейс. – Я мав би здогадатися – кайдани. – Він глянув на двері. – Де він?
– Внизу, – повільно відповіла Клері. – Він убив Блеквелла, а я пішла шукати тебе…
– Йому треба їх відкликати, – сказав Джейс.
Клері, не зрозумівши, підвела голову:
– Що?
– Люк мусить відкликати зграю. Сталось якесь непорозуміння.
– Що? Ти сам себе викрав? – їй не вдалося сказати це ущипливо, голос був надто слабкий. – Перестань, Джейсе.
Клері спробувала забрати руку, але він міцно тримав її за зап’ястя. Він пильно дивився на неї і вона раптом зрозуміла, що на радощах не все помітила.
Коли Клері його бачила востаннє, Джейс увесь був у ранах та синцях, у закривавленому та брудному одязі, а волосся злиплося від гною та бруду. Тепер на ньому була біла сорочка навипуск і темні штани. Його волосся знову стало блідо-золотим і легким. Він забрав кілька пасом з очей, і Клері помітила у нього на пальці срібну каблучку.
– Це твій одяг? – спантеличено запитала вона. – Усі твої рани перев’язані… – вона затнулася. – Схоже, Валентин добре про тебе дбає.
Він втомлено посміхнувся.
– Якби ти знала правду, то сказала б, що я божевільний.
Вона відчула, як у грудях закалатало серце, наче затріпотіло крилами колібрі.
– Ні, не сказала б.
– Цей одяг дав мені батько, – сказав Джейс.
Її серце забилося ще швидше.
– Джейсе, твій батько мертвий.
– Ні, – похитав він головою. Клері відчула, що він приховує якісь почуття: чи то жах, чи то захоплення. – Я вважав його мертвим. Але це не так. Сталася помилка.
Їй пригадалися слова Годжа, що Валентин уміє переконливо брехати.
– Це тобі Валентин сказав? Джейсе, він же брехун. Пам’ятаєш, що говорив Годж. Якщо він казав, що твій батько живий, то це брехня, щоб змусити тебе зробити те, що він хоче.
– Я бачив свого батька. Я говорив із ним. І він дав мені це, – він потягнув нову чисту сорочку так, наче вона була найкращим доказом. – Мій батько не мертвий. Валентин його не убивав. Годж збрехав мені. Усі ці роки я вважав його мертвим, але це неправда.
Клері люто оглянула кімнату: сяючий посуд, мерехтливі смолоскипи, блискучі дзеркала.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто кісток», після закриття браузера.