Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Цілими днями я думав про викрадачів. Здається, це була невеличка група. Кілька людей у Криму і четверо тут. Я не знав де, але підозрював, що це околиці Петрограда. Олексій і троє охоронців. Маленька група. Чому мене не показували партійному керівництву? Їм же, мабуть, було б приємно подивитися на таку здобич. Бунтівники мене дуже не любили ще з часів моєї служби в охоронному відділенні. Та і вже у відставці я їм кілька разів дошкулив. Але от тут мене нікому не показували. Ну добре, зберігали таємницю, бо ж мене розшукували. Та, може, моє викрадення було таємницею і для керівництва партії?

Це був перспективний напрям. Я почав говорити охоронцям про те, що Олексій порушив партійну дисципліну, сам вирішив провести операцію зі мною, не повідомивши ЦК. Керівництво буде невдоволене, може покарати, причому не тільки Олексія, але й їх, бо це вони не доповіли про те, що відбувалося, стали його поплічниками.

— І тепер він же не відпустить тебе, ніколи не відпустить до твоєї дружини за кордон, бо боятиметься, що ти там розкажеш про мене. Олексій триматиме тебе при собі будь-що-будь! І йому начхати на твої почуття! На те, що ти кохаєш дружину! — шепотів я Першому. Він не звертав уваги на мої слова. Точніше, вдавав, що не звертає уваги. Але це зовсім інше! Він слухав! Слухав.

— Замість того, щоб ростити свою дитину, ти вимушений прислужувати мені, — шепотів я Другому. — Бо так наказав Олексій. Олексій, який порушив партійну дисципліну, який сам фактично став вигнанцем з партії і потягнув за собою вас! Він затіяв цю гру, щоб зробити собі кар’єру, щоб довести керівництву свою здатність до великих справ! А на тебе йому плювати і на дитину твою плювати! Він зневажає тебе, бо вважає, що справжній революціонер мусить бути вищим за батьківські почуття. Так він любить говорити? Еге ж? Але насправді він же не знає, що таке батьківські почуття! Не знає, що таке тримати на руках шматочок життя, твого життя, твоє продовження, твою плоть і кров! Він не відчував цього і не розуміє тебе, йому начхати на твої почуття! Ти лише пішак у його великій грі, пішак, яким він легко пожертвує, коли буде потрібно!

— Цей Олексій — фанатик. Я пропонував, йому гроші, хороші гроші за свою волю. А він сказав, що гроші йому не потрібні, що він плює на них, — обурювався я перед Третім. — Але не можна ображати гроші! Вони цього не вибачають, вони помстяться за це, можете не сумніватися! Бо гроші люблять повагу! А цей Олексій, він не має до них поваги, бо ніколи не заробляв гроші сам, копієчка до копієчки! Каже мені «Що там твої десятки тисяч! Я плював на них!». Не плюй на гроші, бо вони запам’ятають і помстяться! Ненавиджу людей, які не люблять гроші, які не розуміють, як приємно мати гроші! Коли мені платили гонорар, я приходив додому і розкладав гроші на ліжку. Діставав ще і з сейфа. Розкладав не стосами, а в один шар, і дивився на них. Ніколи не віддавав готівку до банків, бо це ж як рідних дітей віддати! Тільки сидіти і дивитися, тішитися, гладити, розмовляти з улюбленими купюрами! Гроші треба поважати, їх треба любити, тоді вони до тебе прийдуть, розумієш?

Я бачив, як його очі робились повними ніжності, цей чоловік любив гроші.

— Як же я сумую за своїми грошиками! Не про світло думаю, не про їжу, а про грошики, купюри, щоб розкласти їх на ліжку, прилягти зверху і відчувати їх запах! Ось про що мрію! І нехай Олексій сміється з наших мрій, я не звертаю на нього уваги, бо він багато чого не розуміє!

Охоронці йшли, але я знав, що вода м’яка, а камінь продовбує. Готувався до наступних зустрічей. Якось лежав, охоронці мали прийти ще за кілька годин, коли почув, як клацають замки на дверях. Заплющив очі, щоб вони не засліпли від світла.

— Іване Карповичу, добрий день, — почув я голос Олексія. Це було велике розчарування, бо для нього я виступу не готував. — Так, виглядаєте ви не дуже. Схудли, пожовтіли. Ми привезли вас таким засмаглим м’язистим дикуном, а зараз ви перетворилися на якогось книжкового черв’яка, що днями не бачить сонячного світла. Як справи, Іване Карповичу? Може, почастуєте і мене тими історіями, які розповідаєте охоронцям? У вас якийсь дивний набір тем: про невірну дружину, втрачену дитину і гроші. Але мушу визнати, літературний талант у вас є. Хлопці доповідають мені про те, що ви їм патякаєте, я завжди з інтересом читаю їхні доповіді.

Нарешті я розплющив очі. Побачив його зацікавлений погляд. Олексію дуже хотілося знати, чи здогадувався я, що охоронці доносять йому. Не здогадувався, але з того, що почув, зрозумів, що охоронці розповідають Олексієві далеко не все. І це добре. Я усміхнувся, Олексій, трохи розчарований, узявся розставляти якусь техніку, яку приніс із собою.

— Що це таке? — спитав я.

— Фотоапарат, Іване Карповичу. Зроблю зараз кілька знімків вашої милості, а то в газетах почали писати, що ви померли, і цікавість публіки до вашої персони почала зменшуватися. Ми ж мусимо показати, що Іван Карпович живий, страждає у полоні, а влада нічого не робить, щоб його знайти та врятувати. Нехай публіка обурюється злочинною бездіяльністю режиму.

Він встановлював фотоапарат, якісь лампи. Я мовчки сидів.

— Іване Карповичу, що ви там сопете? Розкажіть щось! Чи для мене у вас історій немає? Що б ви мені розповідали, щоб підкорити і змусити працювати на вас? Іване Карповичу, ну, не будьте таким сумним! Починайте, як ви думаєте, на що мене можна спіймати? — сміявся Олексій.

— На революцію, — сказав я.

— Що? — Він здивовано подивився на мене.