Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Я у темряві почав навпомацки вивчати клітку. Сталеві прути десь у три пальці завтовшки, густо сплетені один з одним. Дуже міцні. Розмір клітки заважав мені встати на повний зріст або витягнутися. Підлога була теж із прутків. Сама клітка стояла на чотирьох дерев’яних колодах, до яких була міцно прибита. Під кліткою була бляшанка. У клітці валялися матрац, подушка і ковдра. Я поклав матрац. Ліг. Із підігнутими ногами. Навіть якщо лягти по діагоналі, не вміщався повністю. Доводилося лежати на боку. Прути впиналися у ребра. Було незручно. Ще більш незручно було думати про те, що мені тут сидіти тижні і місяці. Ну і бідолашна Марі...

Наступні дні я призвичаювався до життя у клітці. Перевірив усі її прутки, але їх було зроблено дуже якісно, без шансу зламати. Впирався спиною і ногами, намагався вигнути хоча б один бік клітки, але вона не помічала моїх спроб. Спочатку було важко спати, бо прутки продавлювалися крізь матрац, а потім звик.

Важче було звикнути до смороду з бляшанки під кліткою. Я привчився ходити у неї тільки перед появою моїх охоронців, що спорожняли її і приносили їжу. У мене не було годинників, я не бачив, чи день, чи ніч надворі, але я відчував час. І знав, що скоро прийдуть. Тоді й сідав над бляшанкою.

Охоронців було троє, вони змінювалися, здається, випадково. З усіма ними я неодмінно розмовляв. Вони мовчали, наче не помічали мене, довгою палюгою діставали бляшанку, потім кидали мені у клітку буханець хліба і оселедець чи шматок ковбаси. Це була моя їжа на два дні. Воду давали у глечику, він не пролазив через ґрати, стояв ззовні, я пив крізь ґрати. Одразу випивав якнайбільше, потім охоронець наповнював його знову, і це була вся моя вода до наступної появи.

Поки хлопці поралися, я безперервно патякав. На різні теми. Наприклад, я помітив в одного з охоронців обручку. Зазвичай бунтівники зверхньо ставилися до шлюбу і обручок не носили. Цей носив, то, можливо, шлюб для нього був важливим. З цим охоронцем я почав говорити про свою дружину. Ми хоч із Єлизаветою Павлівною не брали шлюб, але говорив саме про неї, що вона далеко, за кордоном, як я за нею сумую і як ревную. Про ревнощі я сказав, якраз коли охоронець подавав мені хліб. Побачив, як його обличчя трохи змінилося. Почав розповідати, як не можу спати, бо мені ввижається, що вона зраджує мене. Це ж за кордоном легко, там цінують російських жінок. Розповідав історії про зради і про ревнощі. Брехав, вигадував, дурив голову. Охоронець мовчав, але я знав, що він слухає. Я капав отруту йому у вуха, бо моїм єдиним шансом були ці охоронці.

Другого я піймав на усмішці, коли згадав про маленьку доньку, про Моніку, яка зростала десь далеко без мене. Як це важко бути батьком і не бачити власної дитини. Я розповідав, як вона сниться мені уночі, як я розмовляю з нею, гуляю, ношу на плечах, а потім прокидаюся у цій клітці і кричу від безсилля, бо вже ж ніколи не побачу мою дівчинку. Ще я згадував колискові, які співав їй, її перші слова, як вона хворіла і як одужувала, її улюблені ляльки. Я легко плакав і просив охоронця почекати, поки я закінчу свою чергову історію.

Третього я не міг довго спіймати. Говорив і про те, і про се, а він був байдужий, робив свою справу і йшов геть. Я помітив, що саме він приносив мені завжди черствий, часто пліснявий хліб, іржаві оселедці, смердючу ковбасу. Здається, він купував усе найдешевше. Інші охоронці так не економили, купували для мене більш-менш свіже. То він жадібний? Економить гроші, які йому виділялися для мого харчування? Я почав говорити з ним про гроші. Про те, як багато в мене грошей і з кожним днем їх стає все більше, а я не можу ними скористатися. Я розповідав, як це боляче, коли ти стільки сил поклав на заробляння грошей, а потім не можеш їх витратити. Я в деталях описував свої фінансові справи, всі ті тисячі, десятки тисяч рублів на різноманітних рахунках. Охоронцю, здається, подобалося про це слухати, хоч він намагався робити вигляд, що йому байдуже.

Так я знайшов тему для розмов із кожним. Вони з’являлися що два дні, на п’ять-сім хвилин, яких мені вистачало, щоб робити свою справу. Від самої їх появи я починав говорити. У мене був час, щоб подумати над виступом, підготувати його, розвішати гачки, які могли зачепити охоронців. Я пояснював їм, що нуджуся від самотності, вибачався і починав говорити. Вони ніяк не реагували, робили свою справу мовчки і йшли. Я залишався у темряві, починав думати, що буду казати далі. Так, іноді мене охоплював відчай. Я вигадував цілі операції, щоб привернути увагу охоронців, а ці дурні нічого не помічали, робили своє і йшли. Мені хотілося лаяти їх, проклинати, але я стримувався, чекав, поки заспокоюся, і починав думати, що говорити далі. Бо іншого виходу не було. Тільки говорити з ними, тільки намагатися якось вплинути на них, думати про це, готуватися до цього, щоб не збожеволіти у тій темряві.

Я заборонив собі думати про те, що буде далі. Тільки говорити з охоронцями. Зрадлива дружина, донька далеко і гроші-гроші-гроші! Вони приходили, завжди по одному, я щиро радів і заводив свою платівку. Я плакав, сміявся, хапався за голову і за серце. Я грав так, як не зіграв би жоден актор, бо ж їх не саджали у клітку і не тримали у темряві місяцями. Я придивлявся до охоронців. Сподівався побачити якісь знаки того, що вони реагують, що я проліз їм у серце і почав виїдати їх ізсередини. Але вони були незворушні, робили свою справу і йшли, чортові опудала! Я дратувався, але глибоко всередині, а з охоронцями я був запопадливим, я лив і лив у їхні вуха отруту. Вони йшли, а я залишався у темряві і готувався до наступного виступу. Я не знав, хто з охоронців прийде наступного разу, тож мусив вигадати і тримати у голові одразу три виступи.