Читати книгу - "Віннету ІІ"

— Причини? Які? — почувши мою відповідь, він подивився мені в очі з якимось особливим напруженням.

— Не має значення. Ви довідаєтеся про них пізніше й без мене.

До цього моменту він говорив більш-менш увічливо і звертався до мене не на «ти», а на «ви», але тут йому увірвався терпець, і він знову перейшов на крик:

— Ти відмовляєшся говорити?!

— Так.

— Не скажеш нічого?

— Жодного слова.

— Я накажу зв’язати тебе дугою, як Віннету.

— Прошу дуже.

— І замучу до смерті.

— Але це нічого не дасть вам.

— Ти так думаєш? А я тобі кажу, що ми знайдемо схованку й без тебе.

— Хіба що випадково й надто пізно. Якщо ми не повернемося до домовленого часу, Вогняна Рука запідозрить недобре і перенесе хутра в нову схованку, як ми й домовилися.

Сантер замовк, похмуро дивлячись у далечінь. Він бавився ножем, перекидаючи його з руки в руку, пробуючи пальцем, чи достатньо гостре лезо, але я був спокійний і не зважав на ці погрози, бо знав, що негідник намагається приховати свою розгубленість. Його план геть розпадався. Перша частина цього плану вже провалилася, а друга була приречена. Він намагався не показати цього, але не міг. Звичайно, Сантер ненавидів нас і з насолодою убив би мене й Віннету, але йому не давали спокою хутра Вогняної Руки, заради яких він готовий був поступитися втіхою помсти й відпустити нас на свободу. Поки ми мовчали, ми були в безпеці. Тому я спокійнісінько очікував подальшого розвитку подій. Врешті він подивився на мене й запитав:

— Отже, ти нічого мені не скажеш?

— Ні.

— А якщо я вб’ю вас зараз?

— Тим більше! Адже швидка смерть значно краща за повільну і в муках, а саме це нас чекає, як я чув.

— Ну добре! Я змушу тебе говорити! Зараз ми перевіримо, хто з вас двох краще витримує біль.

Сантер подав знак трьом своїм спільникам, і вони відтягнули мене під дерево, де лежав Віннету. Поки мене волочили по траві, мені вдалося зігнутися і позирнути на кущі, де нам вчора вдалося помітити очі Сантера і куди він сьогодні крадькома поглядав. Мої здогади підтвердилися: там переховувався чоловік, який визирнув із листя, щоб краще роздивитися події на галявині. Мені здалося, що я впізнав обличчя Роллінса.

Щоб довго не розводитися, скажу лише, що мене, як і Віннету, зв’язали дугою й кинули коло нього. Ми пролежали так понад три години, докладаючи всіх зусиль, щоб ні єдиним словом, ні стогоном, ані гримасою не зрадити своїх страждань. Кожні п’ятнадцять хвилин Сантер підходив до нас і запитував, чи не з’явилося в нас бажання розповісти йому про місце схованки, але ми мовчали. Здавалося, що ми змагаємося, хто довше витримає. Я знав, що Віннету також збагнув усі підступні плани Сантера. Близько полудня Сантер знову марно запитав нас про наші плани, а потім несподівано покликав до себе спільників і почав перешіптуватися з ними. Після короткої наради він голосно заявив, так, щоб ми почули його слова:

— Я думаю, він ховається десь поблизу. Без коня він не міг далеко піти. Прочешіть увесь ліс і без нього не повертайтеся. Ідіть, а я залишуся стерегти бранців.

Він мав на увазі, ясна річ, Роллінса. Те, що він сказав про це так голосно, видало його. Коли посилають людей на полювання за тим, хто ховається десь поблизу, зовсім не слід кричати про це. Спільники Сантера взяли зброю й пішли, а Віннету, ледь ворушачи губами, шепнув мені:

— Мій брат здогадується, що зараз буде?

— Так. Вони нібито зловлять Роллінса й приведуть сюди.

— Точно. Адже ми вважаємо його їхнім ворогом, а потім раптом виявиться, що Сантер завдячує йому життям. І Роллінс почне просити Сантера відпустити нас на свободу. Все відбудеться так само, як у прекрасних великих будинках, які блідолиці називають театрами.

— Я впевнений, що Сантер і є той купець, якого називають Бартоном. Роллінс мав вивідати в нас, де влаштував свою схованку Вогняна Рука, але йому це не вдалося. Тепер їм не лишиться нічого, хіба відпустити нас на свободу й піти за нами, щоб ми самі привели їх до того місця. Тому Роллінс розіграв утечу, щоб тепер бути зловленим, «визволити» нас і проникнути до «фортеці».

— Мій брат знову думає так само, як і я. Якби Сантер був трохи розумнішим, йому б тепер не довелося розігрувати таку виставу. Він міг би дати Роллінсові поїхати з нами, а потім довідатися від нього про схованку.

— Він занадто поквапився. Напевно, він був із сіу-окананда, коли вони прийшли грабувати Корнера. Він зв’язаний із ними, а Роллінс, його помічник, виконував роль шпигуна. Коли він почув, хто ми такі, то розповів про це Сантерові, а коли індіанці викурили з нами люльку миру, Сантер вирішив не гаяти часу й напасти на нас, для цього вислав уперед трьох спільників, а сам поїхав слідом за нами з кіньми. Вони не мали змоги продумати план і чекали на легку здобич, сподіваючись, що ми погодимося ціною зради купити швидку смерть. Але тепер їм доведеться відпустити нас, щоб потай піти за нами. Добре, що ми не описали Роллінсові, де саме сховок.

Ми розмовляли про це, намагаючись не ворушити губами, і Сантер не зауважив нашої розмови. Поки ми перешіптувалися, він прислухався до звуків у лісі. Потім раптом почулися крики, пролунав постріл, тоді ще один, і через кілька хвилин кущі розсунулися, а перед нами опинився Вартон, який волочив Роллінса.