Читати книгу - "Засліплення"

стати доктором? Сів і ну вчитися. Звичайна людина вчиться п’ять років, у каліки на це йде дванадцять. Він сам мені розповідав. То мій товариш. У тридцять уже був доктором і знаменитістю. Я граю з ним у шахи. Йому досить тільки поглянути на людину — і вона вже здорова. Почекальня в нього завше напхом напхана. Він сидить у невеличкому візочку, і йому допомагають двоє жінок. Вони роздягають пацієнта, вистукують його й підводять до доктора. А той тільки один раз нюхне його — і вже знає, що з ним. Потім гукає: «Хто там далі, прошу!» Заробляє шалені гроші. Ще одного такого чудового доктора немає. Мене він страшенно любить. Каже: всі каліки мають триматися одне одного. Я беру в нього уроки. Він зробить з мене доктора, обіцяв. Я не повинен про це нікому казати, люди ж бо нічого не тямлять. Я знаю його ось уже десять років. Ще два роки, і я б закінчив науку. Але потім надійшов оцей японський лист, і я на все махнув рукою. Хочу піти до нього попрощатися, чоловік на це заслуговує, тільки я не зважуюся. Ще, чого доброго, затримає мене, і тоді прощавай моє місце в Токіо. Я за кордон можу поїхати самостійно. Я ще зовсім не такий каліка, як він!

Дехто попросив його показати того чоловіка. Йому вже майже повірили. Фішерле стромив носа до кишені своєї камізельки й сказав:

— Сьогодні я не прихопив його з собою. Звичайно він сидить у мене ось тут! Що ж мені тепер діяти?

Чоловіки засміялися, важкі кулаки та лікті загупали по столах, і позаяк сміятись вони любили, а нагода для цього тут траплялася рідко, то всі восьмеро попідхоплювалися на ноги й, забувши про страх, почалапали до комірчини «паспортиста». Гуртом, щоб провина не впала на когось одного, вони розчахнули двері й хором закричали:

— Про доктора не забудь! Не забудь про доктора! Він учиться вже десять років!

«Паспортист» кивнув головою. Авжеж, до самої Японії! Сьогодні він був у доброму гуморі.

Фішерле відчув, що геть захмелів. Загалом спиртне навіювало на нього смуток. Тепер він скочив на рівні, — паспорт і докторське звання вже майже були у нього в кишені, — й, притиснувшись до черева господині «Павіана», пустився в танок. Його довгі руки легко дотягайся до жіночої шиї і обвили її. Він кректав, вона йшла перевальцем, мов качка. Один грабіжник і вбивця — тут про нього ніхто нічого не знав — добув з кишені величезного гребінця, обгорнув його цигарковим папером і заграв ніжну мелодію. Ще один, простий квартирний злодій, з любови до господині не в лад затупав під цю музику ногами. Решта ляскали себе по могутніх стегнах. Тихо подзенькувала розбита шиба в дверях. Ноги у Фішерле стали ще кривіші, а господиня заворожено дивилася на його ніс.

— Така далечінь! — верещала вона. — Така далечінь!

Цей величезний, такий коханий ніс від’їздить від неї до Японії! Грабіжник і вбивця дув у гребінець, він думав про господиню, кожен добре її знав, і кожен був її великим боржником. У комірчині підспівував «паспортист», чий тенор тут любили, й наперед тішився тим, що ось-ось завершить роботу; працював він уже три години, й залишалося посидіти ще з годинку, не більше. Всі чоловіки співали, справжніх слів цієї пісні ніхто не знав, кожен співав про те, про що мріяв у житті. «Головний виграш», — мугикав один, а другий стогнав: «Цілий скарб». Третій бажав собі «кавалочок золота, як дитяча голівка завбільшки», а четвертий — довжелезну-довжелезну турецьку люльку. «Ось тут перед нами!» — гуло під вусами, власник яких замолоду вчителював, а тепер шкодував про пенсію. Переважали, однак, небезпечні погрози, а найдужче всім кортіло гайнути десь до іншої країни, але не вкупі з кимось іншим, а так, щоб того іншого потім хапали заздрощі. Голова Фішерле хилилася щодалі нижче й нижче, його акомпанемент до шляґера «Шахи, шахи» губився в загальному галасі.

Зненацька господиня приставила до губів пальця й млосно прошепотіла:

— Він заснув, заснув!

П’ятеро чоловіків обережно посадили його на стілець у кутку й заричали:

— Цсс! Не грайте! Фішерле треба виспатися перед далекою дорогою!

Цигарковий папір на гребінці змовк. Усі збилися докупи й завели мову про те, яка ж небезпечна дорога до Японії. Один стукав по столу й попереджав: у пустелі Такла-Макан кожне друге помирає від спраги, та пустеля лежить, мовляв, якраз на середині шляху між Константинополем і Японією. Колишній учитель теж чув про це й докинув:

— Свен Гедін правду каже.

Їхати краще, звичайно, морем. Плавати Фішерле, либонь, уміє, а якщо ні, то на воді його втримає горб, адже в ньому стільки жиру! Сходити на берег йому ніде не слід. Він пропливатиме повз Індію. У порту там кожного підстерігають очкові змії. Півукусу — і коротунові гаплик, адже він — тільки півлюдини.

Фішерле не спав. Він згадав про свій капітал і тепер, сидячи в кутку, міркував, куди могли з’їхати гроші, поки він витанцьовував. Гроші виявилися на місці; Фішерле похвалив свої пахви, вони в нього непогано влаштовані, у когось іншого цей скарб уже давно шурхнув би в штани або банкноти просто опинилися б на підлозі. Він анітрохи не стомився, навпаки, уважно до всього прислухавсь і, поки ті телепні розпатякували про якісь там країни та очкових змій, думав про Америку та про свій мільйонерський палац.

Пізно ввечері, коли вже стемніло, «паспортист» вийшов зі своєї комірчини, розмахуючи двома паспортами — по одному в кожній руці. Чоловіки притихли; вони поважали його роботу, тому що за цю повагу він щедро платив. «Паспортист» нишком підкрався до карлика, поклав на стіл перед ним паспорти й розбудив його дошкульним запотиличником. Фішерле бачив, як той відважував його, і все ж таки не поворухнувся. Розплата мала настати, він це розумів і був радий, що його бодай не обшукали.

— Я вимагаю реклами! — закричав «паспортист».

Він заточувавсь, язик у нього заплітався. Кілька годин він уже впивався своєю славою в Японії. Потім він поставив карлика на стіл і змусив його обома руками заприсягти в тому, що:

Той скористається паспортом, нічого за нього не платитиме, тицьне його під ніс японцям і в тій далекій країні назве його, Рудольфа Амзеля, прозваного «паспортистом», тим, ким його після смерти визнають у Європі всі: найбільшим художником сучасности. Фішерле щодня про нього розповідатиме. І даватиме про нього інтерв’ю. Мовляв, народився він тоді