Читати книгу - "Засліплення"

Коли підпис вдавався йому аж так, що ввів би в оману навіть його самого, він залишав паспорт собі на згадку, а перед відсутнім замовником, якого його уява ту ж мить переносила до робочої комірчини, виправдувався своїм улюбленим гаслом: «Своя пазуха ближча». Таких паспортів-зразків, паспортів-шедеврів він мав уже кілька десятків. Зберігалися вони в невеличкій валізі. Коли справи йшли кепсько, він вирушав зі своєю колекцією до сусідніх міст. Там він її виставляв. Давні прихильники його мистецтва, конкуренти й учні — всі однаково червоніли за свою нездарність. У складних випадках клієнтів безкорисливо посилали до нього. Вимагати за це комісійних було те саме, що вчиняти самогубство. Він дружив із найбільшими й найавторитетнішими злочинцями, кожен — король у своїй галузі, а всі гуртом — звичайна клієнтура «Павіана». Непорядність «паспортиста» мала свою межу: до кожного паспорта зі своєї колекції він укладав невеличку цидулку, на якій стояло: «Дублікат процвітає й робить долари в Америці»; або: «Власник переказує вітання з Південної Африки. Країна діамантів»; або: «Знайшов своє щастя в ролі шукача перлів. Слава хисту паспортиста!»; або: «Чом би вам не вирушити вслід за мною до Мекки? Тут мусульманський світ сіє грішми просто на вулицях. Аллах великий!» Ці відомості він брав із численних подячних листів, які не давали йому спокою доти, доки він засинав глибоким сном. Ті листи були для нього надто дорогі, щоб їх показувати; досить було їхнього змісту, факти свідчили самі за себе. Тому після того, як «паспортист» виготовляв ще один папір, він щоразу випивав кілька чарок рому, клав розпашілу голову на стіл і, запустивши пальці в хвилясту гриву, бачив уві сні майбутнє й подвиги свого замовника. Писати йому ще ніхто не писав, але зі своїх снів «паспортист» знав, що ті люди могли б написати, й використовував їхні долі з рекламною метою.

Працюючи на Фішерле, він уявляв собі, який захват викличе в Японії його паспорт. Ця країна була для нього нова, на таку далечінь він іще не зважувався. Він виготовив одразу два примірники. Перший, що вдався неповторно, він вирішив як виняток подарувати клієнтові. Йдеться ж бо про таку важливу місію.

Фішерле тим часом пригощали всіма ласощами, які тільки були в убогому буфеті «Павіана». Йому дісталися дві старі вуджені ковбаски, окраєць смердючого сиру, скільки завгодно черствого хліба, десять сигарет марки «Павіан», хоч він і не курив, три чарки самогонки, філіжанка чаю з ромом, чарка рому без чаю й численні напутні поради. Він має остерігатися кишенькових злодіїв. На таких паспортах, якого він оце чекає, люди просто схиблені. Який-небудь пройда ще відірве, мовляв, фотокартку, наклеїть власну й матиме чудовий паспорт на все життя. Нехай Фішерле не дуже його всім показує, на залізниці заздрісників хоч греблю гати. І нехай не лінується писати; «паспортист» має десь таємну поштову скриньку й радий кожному подячному листу, він зберігає їх так, як господиня свої любовні листи, й ніколи нікому не показує. Хто ж, мовляв, з такого листа здогадається, що його писав звичайний каліка?

Фішерле обіцяв усе; вдячности, похвали, визнання й новин, казав він, не бракуватиме. І все ж таки йому, мовляв, страшнувато. Такий уже він удався. Якби його було звати хоч би д-р Фішер, а не просто Фішер, поліція відразу перейнялася б до нього повагою.

Потім чоловіки зійшлися в гурт і почали радитись. Тільки один із них залишився на чатах біля дверей — щоб коротун не дременув. Вони вирішили на власний ризик перебити товаришеві працювати, хоч він і якнайсуворіше наказав не робити цього, й поклопотатися перед ним про докторське звання для Фішерле. Якщо до «паспортиста» звернутися чемно й назвати його майстром, то він розлютиться не відразу. На цьому й стали. Одначе ніхто не брався переказати йому їхнє прохання. Бо якщо він усе ж таки розлютиться, то не сплатить тому, хто завадить йому працювати, обіцяної премії, а дурнем ніхто з них не був.

Під цю хвилину повернулася господиня, що була десь у своїх справах. Вона охоче виходила на вулицю, здебільшого з кохання, іноді (щоб довести своїм відвідувачам, що вона — жінка) й за гроші. Чоловіки радо скористалися тим, що вона прийшла, щоб розступитися. Вони вже забули про свій намір і розчулено спостерігали, як господиня згребла в обійми горб Фішерле. Вона заходилася осипати його пестливими словами; мовляв, їй тужно було без його кумедного носика, без його кривих ніжок, а також без його такого чарівного-чарівного шахового мистецтва. У неї ж бо таких гномиків немає. Вона, мовляв, чула, що «пенсіонерка», його дружина, зробилася ще гладкішою, цікаво, скільки ж вона з’їдає, і чи це правда? Фішерле нічого не відповідав і тільки розчаровано дивився в порожнечу перед собою. Господиня принесла купу давніх часописів, якими пишалася, — всі вони були з «Неба», — й поклала їх перед своїм улюбленцем. Фішерле не розгорнув жодного, він узагалі й бровою не повів. Який же це черв’ячок точить його серденько? Адже в нашого зайчика таке манюсіньке серденько... І вона обвела пальцем у повітрі кружальце — не більше, ніж чверть своєї долоні.

Поки він не доктор, сказав Фішерле, йому, мовляв, страшно.

Чоловіки занепокоїлись. Вони почали вмовляти його не бути таким страхополохом. Доктор — це неможливо, навперебій бурчали вони, адже каліка не має права стати доктором. Каліка й доктор заразом — такого не буває. Ще чого! Докторові потрібна добра репутація. Каліка й погана репутація — це те саме. Він має й сам це визнати. Чи, може, він знає якого-небудь каліку, який був би доктором?

— Одного знаю! — сказав Фішерле. — Одного знаю! Ще менший, ніж я. У нього немає рук. Ніг теж немає. Просто жаль бере, як бачиш того бідолаху. Він пише ротом, а читає очима. Знаменитий доктор!

Особливого враження на чоловіків він цим не справив.

— То справа зовсім інша, — сказав один за всіх. — Спершу він став доктором, а вже потім йому відчикрижили руки й ноги. Тут він ні при чому.

— Дурниці! — закричав Фішерле; ця брехня обурила його. — Він таким і народився, коли я це кажу! Я знаю, що кажу! Він з’явився на світ без рук і без ніг. Ви ж усі тут божевільні. Я маю кебету, сказав він собі, чому ж мені не