Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

Ми перелізли по горищу до того боку, з якого було краще видно не табір, а котлован. Він добре освітлювався. Якісь люди у протигазах метушилися біля цистерн, потім, мабуть за наказом, від’єднали рукави від цистерн, стрибнули на сходинки, і ешелон рушив з місця. Виїхав з колії.

— Диви, укріплюються, — прошепотів Четвер.

Ми побачили, що з десяток солдатів зачиняють залізні віконниці сусіднього будинку. Потім зайшли всередину, зачинивши за собою двері. Було таке враження, наче готуються до облоги. Вікна залишилися відчинені тільки на другому поверсі сусіднього будинку, звідки люди спостерігали за котлованом.

— Полізли! — прошепотів Четвер.

Вдалині з краю котловану почали вилазити люди. Вони були схожі на мурашок. Я схопив бінокль. Ага, лізли трупи, у шинелях і з гвинтівками, примотаними до рук. Вибиралися по вибитих у землі сходах нагору. Рухи в мертвих були важкі, якісь непевні, дехто падав, інколи валив інших, але все одно піднімалися і лізли далі. Ті, хто виліз, спочатку тупцювали на горі, а потім ішли вперед, мабуть, за вітром. Десятки, сотні, тисячі, вони лізли і лізли з котловану і йшли в ніч з освітленої плями. Жоден не повернув назад, навіть не зупинився. Вони не розмовляли один з одним, здається, навіть не помічали нікого, просто лізли і йшли у темряву.

— Зараза така. Ну, німчура! Це ж треба було таке вигадати! — прошепотів Четвер.

Я тим часом думав, що робити. Як зупинити цю навалу? Чи можливо її зупинити? Я не знав. А сіра маса трупів лізла і лізла з котловану. Я уявляв, що десь попереду, за кілька верст, стоять наші. Добре, якщо вистачили вартових і ті помітять сіру масу, піднімуть тривогу. Почнеться стрілянина, застрекочуть кулемети. Але ворог їх і не помітить, буде насуватися безжальною рікою. Наші стрілятимуть, потім зійдуться у рукопашній, штрикатимуть багнетами у вже мертві тіла і помиратимуть самі. Жах.

— Що будемо робити, Іване Карповичу? — спитав Четвер. Він був навдивовижу спокійний. Оце нерви у хлопця! Може, завдяки тому, що молодий. Я теж був спокійний у його віці.

— Не знаю. — Я кусав губи. Треба було діяти, сил не було дивитися на сіру мару, яка лізла і лізла з котловану.

— Наче їде щось. — Четвер підвівся і пішов у той бік горища, з якого можна було бачити дорогу. Я думав. Щось нічого не вигадувалося, окрім того, щоб напасти на сусідній будинок і перестріляти всіх. Але ж там було кілька десятків людей, у частини точно є зброя. До того ж мару, що лізла з котловану, це б не зупинило.

— Там той, сани якісь, — прошепотів Четвер.

— Що? — спитав я.

— Сани. З пропелерами, наче аероплани.

Полізли дивитися. Дорогою їхали величезні металеві сани з пропелерами. Я подумав, що це якісь дивні аероплани, але в них не було крил. Ну які аероплани без крил? До того ж їздили вони по землі. Он ціла колона, я нарахував кілька десятків і збився з рахунку. Зупинилися на відстані, чогось, мабуть, чекали. Від колони до нас поїхали одні ці сани. Легко неслися по снігу, краще за будь-яке авто. Пропелер крутився позаду. Сани заїхали в табір, де вже не залишилося охорони, зупинилися біля будинку, де ховалися спостерігачі. У саней була велика кабіна, з якої вийшло два офіцери. Їх зустріло кілька людей у цивільному, що визирнули з будинку. Мабуть, поспішали, бо офіцери заходити не стали, розгорнули мапу і почали щось дивитися. Я схопився за бінокль. Дивився і сам. Один із цивільних показував щось офіцерам. Тицьнув пальцем, повів ним через якісь позначки, потім уперся у велике болото, тут наче наказав розвернутися, стояти. Потім повів пальцем повз болото, кудись далі. Офіцери кивали. Потім цивільний показав сигнальний пістолет та годинник. Офіцери знову закивали. Цивільний повернувся до будинку, а офіцери сіли в сани і повернулися до колони. Вона чогось чекала.

Почувся гуркіт двигуна аероплана. Сподівався, що це Івлєв везе полоненого до штабу.

— Вилізли трупаки, — прошепотів Четвер.

Я підійшов, подивився на край котловану. З нього вилазили вже поодинокі мертвяки, чи трупаки, як назвав їх Четвер, які поспішали далі у темряву. Потім уже ніхто не вилазив. У сусідньому будинку це, мабуть, помітили, бо одразу ж вийшло з десяток чоловіків у протигазах. Пішли по краю котловану, іноді заглядали під брезент. Десь далеко попереду почалася стрілянина. Спочатку лише гвинтівки, більше гвинтівок, потім застрекотіли кулемети, загупали гармати. Здається, перші мерці вже дісталися наших позицій. А що робити далі, я не знав. Ну, можна було просто чекати, сподіватися, що Івлєв устигне попередити командування, і воно вживе заходів. Яких? Вони кинуть у цю м’ясорубку резерви. Примусять живих битися з мертвими і гинути у безнадійній битві. Десь далеко попереду вже тривав запеклий бій.

— Слухай, а в нас іще якісь мапи залишилися? — спитав я у Четверга.

— Ага, здається, був іще планшет в одного з німців.

— Неси сюди.

Четвер приніс, я почав дивитися. Орієнтуватися було легко. Ось озеро, де ми сіли на аероплані, ось котлован, ось наші позиції. Німці, мабуть, усе добре розвідали, бо на мапі в них було позначено, який наш поліс де стоїть, які резерви, що за позиції, де батареї. Трупаки мусили швидко знести поліс. Але справа в тому, що верст за сім після наших позицій починалося велике болото, яке могло прийняти багато трупаків. І тут я згадав, що саме на це болото вказував цивільний, який щось наказував офіцерам із саней. Тихенько засміявся.

— Що там, Іване Карповичу? — спитав Четвер.

— Та трохи розвиднюється. Ходімо.

Четвер не перепитував, куди і навіщо, довіряв мені. Ходімо так ходімо.

— Нам треба буде зараз піти за трупаками.

— Лижі б знайти, — сказав Четвер.

— Не потрібні лижі, бо трупаки весь сніг прибили. Треба спробувати вийти непомітно.

— А ходімо котлованом, — запропонував Четвер.

— А гази?

— Так протигази в нас є, з полонених зняті.

— Добре.

Невдовзі ми з протигазами на обличчях уже перлися по котловану. Він був порожній. Жодного тіла не залишилося, всі підвелися і пішли. Міцно тримали гвинтівки, бо зброї теж не залишилося. Лише кілька касок валялося. Попереду помітили світло ліхтариків. То ті німці, які вийшли з будинку і пішли раніше нас.

— Приберемо? — спитав Четвер. Його не хвилювало, що німців десяток, а нас лише двоє.

—