Читати книгу - "Останній дон"

— Гадаю, я був дуже прискіпливий до своїх чорних братів. А все тому, як полюбляють казати ліберали, що давніше вони були рабами.

Данте чекав, коли можна буде сміятися з цього жарту. Лоузі заклав руки за голову, тож поли піджака підскочили й показалась кобура, що мала відлякати будь-якого необачного босяка. Та ніхто на те не звернув уваги, підлітки розпізнали в ньому поліцая, тільки-но він ступив ногою на тротуар над пляжем.

— Рабство, — провадив далі Лоузі, — деморалізує. Вони мали дозвільне життя і надто до нього призвичаїлись. Свобода виявилась для них суворим випробуванням. На плантаціях про них дбали, годували тричі на день, давали безкоштовне житло, одягали й надавали добру медичну допомогу, бо ж негри були дорогою власністю. Вони навіть не відповідали за своїх дітей. Уяви собі: плантатори злягалися з їхніми доньками й давали народженим дітям роботу до кінця їхніх днів. Звісно, вони працювали, але завжди співали, — тож як їм було тяжко працювати? Б'юсь об заклад, що п'ятеро білих хлопців упораються з роботою сотні негрів.

Данте аж розгубився на хвилину. Чи то Лоузі справді такому вірить? Та байдуже, тут промовляють його емоції, а не розум.

Друзі тішились один одним, м'яка, оксамитна ніч і світ навколо навівали їм затишне почуття безпеки. Ці люди ніколи не становитимуть для них небезпеки.

— Я хочу звернутися до тебе з однією справді дуже важливою пропозицією, — нарешті заговорив Данте. — Про що сказати спершу — про винагороди чи ризик?

— Як завжди, спершу винагороди, — посміхнувся Лоузі.

— Що ж, завдаток двісті тисяч готівкою. Через рік посада начальника охорони в готелі «Ксанаду». З платнею, вп'ятеро більшою за теперішню. Компенсація витрат. Шикарне авто, кімната, стіл і всі поцьки, які зможеш узяти. Ти перевірятимеш минуле всіх дівчат із готельного вар'єте. Плюс додаткові винагороди, як тепер. І ти не йдеш на ризик бути першим стрільцем.

— Гм, ніби й непогано, — замислився Лоузі, — але ж когось таки треба підстрелити? Ось тут і ризик, правда?

— Для мене, — відповів Данте. — Стрільцем буду я.

— А чому не я? — запитав Лоузі. — В мене є значок, щоб зробити те вбивство легальним.

— Бо після того ти й півроку не проживеш.

— І що ж я маю робити? Пером лоскотати тобі гепу?

Данте розповів про всю операцію. Лоузі аж свиснув із захвату перед таким відчайдушним задумом.

— А чому Піппі Де Лена? — запитав він.

— Бо він от-от стане зрадником.

Лоузі, проте, сумнівався й далі. Це вперше він має скоїти злочин, як безжальний і незворушний убивця. І Данте надумав сказати трохи більше:

— Ти пригадуєш самогубство Боза Сканнета? Там діяв Кросс, правда, не власною особою, а через хлопця на ймення Лія Вацці.

— А який він собою? — запитав Лоузі. Коли Данте змалював Вацці, Лоузі збагнув, що саме цей чоловік супроводив Сканнета, коли він зупинив його у вестибюлі готелю. — А де я можу знайти цього Вацці?

Данте поринув у довгі роздуми. Він чинив те, що справді порушувало всі священні закони «родини». Закони дона. Але ж так він зможе прибрати Кросса, а після смерті Піппі Кросса треба буде боятись.

— Я не скажу нікому, від кого я довідався про це, — наполягав Лоузі.

Данте ще з хвилину поміркував, і таки виказав:

— Лія Вацці живе у мисливській хатці, яку придбала наша «родина» в Сьєрра-Неваді. Але не роби нічого, поки ми прикінчимо Піппі.

— Атож, — відказав Лоузі, наміряючись чинити, як йому заманеться. — І я отримаю свої двісті тисяч завдатку просто зараз?

— Так.

— Чудово. А тепер іще одна річ. Якщо Клерікуціо стануть полювати на мене, я тебе продам.

— Не переживай, — приязно заспокоїв його Данте. — Якщо я почую про це, я вб'ю тебе перший. А тепер нам треба обговорити подробиці.

Усе сталось, як заплановано. Коли Данте вгородив шість куль у тіло Піппі Де Лени і той пошепки ще спромігся обізвати його «клятим Сантадіо», серце вбивці аж пирскало ще ніколи не звіданою радістю.

Розділ 20

Лія Вацці вперше зумисне не скорився наказові свого господаря, Кросса Де Лени. Та непокора була неминуча. Детектив Джім Лоузі вдруге навідався до мисливської хатки й розпитував про смерть Сканнета. Лія з порога відкидав, що знає Сканнета, й заявляв, ніби випадково опинився в готельному вестибюлі саме тієї миті. Лоузі поляскав його по плечу, а потім легенько вдарив по обличчю:

— Гаразд, морська свинко, скоро я до тебе доберуся.

Подумки Лія вже підписав Лоузі смертний вирок. Хай там що може статись, — а він знав, що його майбутнє в небезпеці, — Лія не мав сумнівів, яка доля спіткає Лоузі. Але слід бути дуже обережним. У «родини» Клерікуціо суворі правила. Ніколи не можна заподіювати шкоди службовцеві поліції.

Лія пригадав, як віз Кросса на зустріч із Філом Шаркі, колишнім партнером Лоузі. Він ніколи не вірив, що Шаркі мовчатиме, задовольнившись обіцянкою отримати в майбутньому п'ятдесят тисяч доларів. Тепер він був певен, що Шаркі розповів Лоузі про ту зустріч і, можливо, бачив, як Лія сидить в автомобілі. Якщо це правда, то Кроссові і йому самому загрожує велика небезпека. Лія, власне, не повірив Кроссовому твердженню, службовці поліції тримаються купи, наче мафіозі. Вони мають свій власний закон омерти.

Лія взяв двох солдатів і поїхав від мисливської хатки в Санта-Моніку, додому до Філа Шаркі. Дія був певен, що, лише поговоривши з Шаркі, він дізнається, чи розповів той Лоузі про Кроссів візит.

Біля будинку Шаркі не було ні душі, тільки на моріжку видніла покинута газонокосарка. Але гаражні двері були відчинені, всередині стояла машина, і Дія підійшов бетонованою доріжкою до дверей і подзвонив. Жодної відповіді. Лія дзвонив далі. Натис на ручку, двері були незамкнені, тепер треба вибирати. Заходити чи негайно піти? Кінчиком краватки Лія стер відбитки своїх пальців з дверної ручки та дзвоника, зайшов до невеличкого передпокою й голосно гукнув Шаркі. Жодної відповіді.

Лія став ходити по будинку. В обох спальнях нікого нема, він зазирав у стінні шафи й під ліжка. Пройшов через вітальню, зазирнув під диван, підняв диванні подушки. Зайшов до кухні й побачив на терасі стіл з пакунком молока і паперовою тарілкою з недоїденим сирним бутербродом, скибку білого хліба із засохлим жовтим майонезом по