Читати книгу - "Останній дон"

Єдиною людиною на світі, якої боявся Данте, був старий дон. Те почуття спиралось на його дитячий досвід, він, мов малюк, схилявся перед дідом. Але живило його й усвідомлення, що сини дона Клерікуціо бояться свого батька не менше, ніж люблять його. І це дивувало Данте. Дон уже на дев'ятому десятку, став немічний, майже ніколи не виходить з дому, літа пригнули його. Чого ж тут боятися?

Правда, він мав добрий апетит, і досі видавався статечним, а єдиний фізичний розлад, заподіяний часом, полягав у тому, що в дона розм'якли зуби, і тепер він був змушений їсти самі макарони, тертий сир, тушковані овочі й супи. М'ясо для нього варили в томатному соусі, доки воно геть розварювалось.

Але старий дон скоро помре, тож відбудеться перерозподіл влади. Що як Піппі стане правою рукою Джорджіо? А що як Піппі просто силою візьме владу? В такому разі Кросс піде вгору, надто якщо він уже здобув таке велике багатство — свій пай у готелі «Ксанаду». Отже, переконував себе Данте, ним керують суто практичні міркування, а не ненависть до Піппі, що зважується критикувати його перед його власною «родиною».

Данте вперше зустрівся з Джімом Лоузі, коли Джорджіо вирішив, що Данте повинен мати певний вплив, і доручив йому видавати платню Лоузі від імені «родини». Звичайно, вжито всіх пересторог, щоб захистити Данте, якщо Лоузі раптом виявиться зрадником. У підписаному контракті значилося, що Лоузі працює як консультант у контрольованій «родиною» охоронній компанії. Контракт наголошував на конфіденційності і виплаті заробітків Лоузі готівкою. Але в податкових документах компанії ті гроші проходили як витрати, а Лоузі вони діставалися через якусь підставну компанію.

Данте кілька років додатково підплачував Лоузі, перше ніж запропонувати йому тісніші взаємини. Його не відлякувала репутація Лоузі, він думав про нього як людину, що дійшла тієї межі, коли вже годиться подбати про нагромадження чималої грошви, аби забезпечити власну старість. Лоузі докладав свою руку геть до всього. Він потурав наркоділерам, брав гроші від Клерікуціо й захищав азартні ігри і навіть силоміць примушував кількох заможних роздрібних торгівців сплачувати йому додаткові суми за охорону.

Данте вжив усіх своїх чарів, аби справити добре враження на Лоузі, а тому припали до вподоби як лихий, підступний гумор Данте, так і його неповага до загальновизнаної моралі. Натомість Данте щиро захоплювався страшними оповідками Лоузі про його війну з неграми, що занапащають західну цивілізацію. Проте сам Данте не мав расових упереджень, негри ніяк не втручались у його життя, а якби спробували, їх безжально прибрали б.

Данте й Лоузі мали між собою чимало спільного. Обидва були цікавими зовні дженджуристими чоловіками і обох вабило до жінок прагнення сексуального панування. То був не так еротичний потяг, як жадання влади. Данте, приїжджаючи на Захід, тепер завжди збавляв час у товаристві Лоузі. Вони влаштовували спільні обіди й походеньки по нічних клубах. Але Данте ніколи не наважувався привезти Лоузі до Лас-Веґаса і в «Ксанаду», бо це не відповідало його інтересам.

Данте полюбляв розказувати Лоузі, як він спершу залицявся до жінок, мов останній нікчема, розтринькуючи великі гроші, а жінки були над ним всевладні, покоряючи власною красою. А згодом він уже тішився тим, що вправними маневрами заганяв жінок у ситуацію, коли ті вже не могли відкараскатись від нього і хоч-не-хоч віддавалися йому. Лоузі, трохи зневажаючи такі Дантові хитрощі, розповідав, як він із самого початку зламував жінок, бо всім своїм образом утілював нездоланну чоловічу силу, а потім принижував їх. Обидва, проте, нахвалялися, що ніколи не присилували до сексу жодної жінки, яка не відповідала на їхні залицяння. Обидва погодились, що Атена Аквітан була б ласим шматочком, якби коли-небудь дозволила доступитись до себе. Тиняючись удвох лос-анджелеськими клубами й добираючи собі жінок, порівнювали згодом свої враження й кепкували з тих дурненьких створінь, що гадали, ніби можна дійти крайньої межі, а потім відмовити в головному. Інколи жіночі протести були надміру галасливі, і тоді Лоузі діставав свого поліційного значка й казав жінкам, що заарештує їх за проституцію. Оскільки більшість із них були принагідними, непрофесійними повіями, загроза спрацьовувала.

Нові приятелі просиджували не один вечір, поєднані духом щирої товариськості, що його так майстерно виплекав Данте. Лоузі, коли не розповідав про чорнопиких, намагався класифікувати повій. Є, по-перше, безперечні повії, що підставляють одну руку для грошей, а другою хапаються за твій прутень. По-друге, є шльондри, або непрофесійні повії, що відчувають до тебе симпатію, по-дружньому дозволяють переспати з собою, а вранці, перше ніж піти, просять чек, бо їм нема чим заплатити за квартиру.

А є й шльондри, що кохають тебе, а водночас не тільки тебе, і встановлюють тривалі взаємини, зміцнювані прикрасами та іншими подарунками до кожного свята, зокрема й першотравневого Дня праці. А далі йдуть так звані позаштатні — секретарочки з дев'ятої до п'ятої, стюардеси, продавниці з модних крамниць, що після дорогого обіду запрошують тебе на чашечку кави, а потім намагаються витурити, щоб ти замерзав на вулиці; такі тобі й мастурбувати не дозволять. Тож саме цих жінок найдужче полюбляли Данте й Лоузі. Секс із ними їх збуджував, був пов'язаний із драмою, сльозами й притлумленими криками про милосердя і жалощі; такий секс кращий за будь-яке кохання.

Одного вечора після обіду в китайському ресторані у Венісі Данте запропонував прогулятись уздовж пляжу. Вони сіли на лавку й спостерігали людей, що сновигали повз — гарненьких дівчат на роликових дошках, підлітків усіх відтінків шкіри, що ганялися за ними, кидаючи навздогін слова кохання і ласки, шльондр, що продавали сорочки з короткими рукавами, прикрашені написами, незбагненними для обох чоловіків. Онде жебрущі кришнаїти з мисками для милостині, гурти бородатих співаків із гітарами, сімейні групи з фото- і кіноапаратами, — і все те на чорному тлі Тихого океану, де на піщаних берегах поскулювались під ковдрами поодинокі парочки, гадаючи, ніби ніхто не бачить їхнього блуду.

— Я б тут міг заарештувати кожного і знайшов би причину, — засміявся Лоузі. — Клятущий зоопарк!

— І навіть отих цяць на скейтах? — запитав Данте.

— Та я б запроторив їх до хурдиги тільки за те, що їхні поцьки — небезпечна зброя, — відказав Лоузі.

— А чорнюків тут небагато, — промовив Данте.

Лоузі випростався