Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

таки позачерговому, рішенням сенату встановленому розслідуванні допущено злочин, тяжчий від того, який винесено на розгляд суду? Йшлося про те, чи той, хто допустився перелюбу, може почуватись у безпеці. З’ясувалося, що власне без перелюбу не може залишатись у безпеці. /8/ І все це відбувалося за часів Помпея і Цезаря, Цицерона й Катона; того Катона, в чиїй присутності народ не зважився навіть просити, аби дозволена була звична для свята флоралій[371] потіха — оголені повії на помостах. Чи гадаєш, що люди суворіше ставились тоді до видовищ, ніж до судочинства? Таке-то діялось, таке й далі діятиметься. А якщо й уляжеться колись розпуста по містах, то тільки завдяки покарі й страху, але ніколи — сама по собі. /9/ Тому не маєш підстави думати, що нині ми надто багато дозволили розпусній пристрасті, а законам — надто мало. Адже теперішня молодь значно скромніша, ніж тодішня, — коли оскаржений заперечував перед суддями свій перелюб, а судді зізнавались у ньому перед оскарженим, коли віддавалися блуду з причини самої судової справи, коли Клодій, шукаючи для себе ласки саме тим, чим провинився, займався звідництвом таки під час судових засідань. Хто б у те повірив, що звинувачений в одному лиш перелюбі відкупився багатьма?

/10/ Кожен вік приводить на світ Клодіїв, але не кожен — Катонів. Ми легко схиляємося до зла, бо тут ні провідника не бракує, ані товариша. Втім, діло піде й саме, без провідника, без товариша. Адже дорога до пороку веде навіть не по схилу, а стрімко вниз. Багатьох робить невиправними те, що похибки в тому чи іншому мистецтві є соромом і завадою для тих, хто схибив, а от огріхи у житті — це вже насолода. /11/ Стерничий не радіє, коли судно перекинеться; лікар — коли ховають хворого, промовець — коли з вини захисника програє справу звинувачений; блудити, навпаки, — солодко. Той втішається перелюбом, на який підбила його сама трудність того заміру; цей — обманом і крадіжками і не раніше відвертається від переступу, ніж від нього — фортуна. А це випливає з поганої звички. /12/ Ти й сам можеш пересвідчитись, що в душах, які погрузли навіть у найгіршому злі, ще залишилось якесь відчуття добра; вони знають, що таке ганебне, проте нехтують ним. Через те всяк намагається приховати свої переступи й навіть коли вийде сухим із води, втішається плодами свого вчинку, але про сам той вчинок — ні слова. Тільки чисте сумління хоче бути на видноті, в усіх на очах, а зловмисність навіть у темряві тремтить. /13/ Дотепно, на мою думку, сказав Епікур: «Лиходієві може пощастити: він сховається, але йому ніколи не пощастить бути певним у тому схові». Або, коли б ти вважав, що в такий спосіб краще прозвучить Епікурова думка: «Лиходієві не поможе ховатися, бо, якщо й пощастить йому у сховищі, то в упевненості — ніколи». Так воно вже є: злочини можуть комусь обійтися без кари, але без тривоги — ніколи. /14/ Гадаю, що в такому тлумаченні це твердження не перечить засадам нашої науки. Чому? Бо перша і найбільша кара для злочинця — чинити зло, і жоден переступ, хай фортуна й осипле його своїми дарами, хай охороняє і захищає злочинника, не буває безкарним, адже покара за злочин — у самому злочині. Услід за тією першою карою товпляться інші: невідступна тривога, страх, зневіра у власній безпеці. Чому б я мав звільнити від тієї кари зловмисність? Чому б і зловмисника не залишити у стані постійної непевності? /15/ Отож не погоджуймося з Епікуром, коли він говорить, начебто нічого не буває справедливим із самої природи, а злочинів треба уникати тому, що, вчинивши їх, не можна уникнути страху. Але погоджуймося з ним у тому, що за лихі вчинки нас шмагає сумління, що найбільша мука для лиходія — постійний, гнітючий, хльосткий неспокій, який не дозволяє довірити поручителям своєї безпеки. Але ж саме те, що ніхто, навіть будучи у безпеці, не може бути вільним від страху, саме те, Епікуре, і є доказом того, що саме природа відстрашує нас од злочину. Багатьох же доля звільнює від кари, але від страху — нікого. /16/ То хіба так буває не тому, що в нас закладено огиду до речей, які засудила природа? Тому-то, навіть ховаючись, лиходій не вірить у можливість заховатися: його викриває, його ж і показує самому собі власне сумління. Тремтіти зі страху — призначення злочинця. Кепські були б наші справи, якби стільки лиходійств, уникнувши закону, судді й приписаної кари, тут же не відчували важкого батога самої природи, — якби замість визначеного покарання лиху людину не шмагав страх.

Бувай здоров!

Лист XCVIII

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Ніколи не вір, що щасливим може бути той, хто залежить від щастя. На крихкій опорі він будує свою втіху, якщо радий чомусь випадковому. Така радість, тільки-но прийшла, — відходить. Лише та, що народжена з себе самої, є і надійною, і стійкою, лише вона розростається і служить нам до кінця. Все інше, чим захоплюється юрба, — благо лиш на один день. — «То як? Виходить, ні користуватись тим не можна, ні насолоджуватись?» — Можна. Хто б заперечував. Але так, щоб воно залежало від нас, а не ми — від нього. /2/ Все, що у розпорядженні фортуни, корисне і приємне для нас лише за тієї умови, коли, володіючи ним, володіємо й собою, а не підпадаємо під владу свого ж майна. Помиляються, Луцілію, ті, хто вважає, що саме та фортуна наділяє нас або якимсь добром, або якимсь злом. Ні, вона дає, так би мовити, сировину, з якої може постати добро чи зло, начатки речей, які розвиваються в нас у щось добре чи у щось лихе. Адже наш дух сильніший від фортуни; саме він скеровує всі наші справи то в один, то в інший бік, саме він сам для себе стає причиною чи то блаженного, чи нещасливого життя. /3/ Зла людина геть усе обертає в зло, навіть те, що приходить під виглядом чогось найкращого; пряма й незіпсована — виправляє навіть помилки фортуни і вмінням переносити труднощі пом’якшує все суворе й прикре; прихильне сприймає вдячно й скромно, вороже — стійко і мужньо. Нехай хтось буде передбачливим, хай добре зважує кожен свій вчинок, хай не береться ні до чого непосильного, все ж йому не поталанить на те цілісне,