Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

вибух. Літак повзе сюди з пошкодженнями конструкції та пораненими… Керування під сумнівом. Пілотам потрібна найдовша смуга — яка ще не факт, що буде доступна… Повторили попередження Демереста: …два-п’ять, то матимете розбитий літак і загиблих… Командир відправив брутальне повідомлення директорові аеропорту. Директор зараз на смузі три-нуль, намагається її звільнити… Час швидко спливає.

Навіть диспетчерів, для яких стрес був настільки ж звичний, як і повітряний рух, опанувало нервове збудження.

Асистент Кіта, який сидів поруч, передав новини, які одержав уривками. Поки він говорив, Кітові хвилювання й усвідомлення масштабів проблеми тільки зростали. Він не хотів цього, взагалі нічого! Він не хотів та не міг нічого нікому довести; він нічого не поверне назад, навіть якщо правильно розбереться з ситуацією. А якщо ні, якщо помилиться, то відправить повний літак людей на смерть, як він уже це зробив.

На другому боці диспетчерської Вейн Тевіс відповідав на телефонний дзвінок керівника польотів. Кілька хвилин тому керівник піднявся на поверх вище, до кабіни диспетчерської вежі, щоб залишатися біля диспетчера руління.

Повісивши слухавку, Тевіс покотився кріслом до Кіта.

— Старий щойно повідомив останні новини з центру. «Транс-Америка-Два» — три хвилини до передачі керування.

Старший диспетчер під’їхав до диспетчерів вильоту, аби перевірити, чи спрямовують вони інші маршрути подалі від Рейсу Два. Чоловік ліворуч від Кіта повідомив, що на льотному полі досі відчайдушно намагаються зсунути літак, який блокує смугу три-нуль. Запустили двигуни, але літак не рухається. Кітів брат (сказав асистент) узяв керівництво на себе, і якщо літак не виїде сам, то він збирається розтрощити його на шматки й вивезти геть зі смуги. Але всі запитували: чи є на це час?

Якщо Мел так думає, міркував Кіт, — значить, скоріш за все, є. Мел порався з труднощами, вмів вирішувати проблеми; завжди так було. Кіт не міг вирішувати нічого — принаймні не завжди, і ніколи так добре, як Мел. У цьому й полягала різниця між ними.

Минуло майже дві хвилини.

Асистент біля Кіта тихо мовив:

— Вони з’явилися на індикаторі. — На краю радіолокаційного індикатора Кіт побачив подвійну «квітку» аварійного сигналу радара — без сумніву, це «Транс-Америка-Два».

Кітові хотілося втекти! Він не зможе! Хтось інший мусить взяти це на себе; та навіть сам Вейн Тевіс. Ще є час.

Кіт відвернувся від індикатора, очима шукаючи Тевіса. Старший диспетчер сидів біля диспетчерського пункту вильоту, спиною до Кіта.

Кіт розкрив рот, щоби покликати його. З жахом відчув, що з губ не зірвалося ні слова. Він спробував знову… те саме.

Кіт усвідомив: це наче в тому сні, в тому жахітті; голос підводить його… Але це не сон; це реальність! Так?.. Він ще намагався щось промовити, коли паніка стиснула його міцними лещатами.

На панелі над індикатором миготлива біла лампочка повідомляла про дзвінок з Чиказького центру. Помічник підняв слухавку телефона прямої лінії та сказав:

— Говоріть, Центр. — Він покрутив селектор, вмикаючи гучномовець зверху, щоб Кіт також міг чути.

— Лінкольн, «Транс-Америка-Два» за тридцять миль[226] на південний схід від аеропорту. Курс два-п’ять-нуль.

— Вас зрозумів, центр. Радіолокаційний контакт встановлено. Перемкніть їх на нашу частоту. — Асистент відклав слухавку.

Центр, наскільки вони знали, зараз накаже рейсові змінити радіочастоту та, можливо, побажає удачі. Так зазвичай траплялося, коли літак був у біді; це здавалося найменшим, що можна зробити з безпечного комфортного місця на землі. У цій ізольованій, затишній, теплій кімнаті з непримітними звуками було важко прийняти, що десь там надворі, високо в нічному темному небі, під ударами вітру та бурі, сумніваючись у своєму виживанні, скалічений авіалайнер пробивається додому.

Ожила радіочастота прибуття східного напрямку. Грубий голос, без сумніву Вернона Демереста; Кіт не думав про це до цієї миті.

— «Лінкольн-підхід», я «Транс-Америка-Два», підтримую висоту шість тисяч футів, курс два-п’ять-нуль.

Асистент очікував. Зараз Кіт мусив підтвердити зв’язок, узяти на себе радіолокаційне керування. Але він хотів утекти! Вейн Тевіс досі не розвернувся! Кіт не озивався.

— «Лінкольн-підхід», — знову прошипів голос із «Транс-Америки-Два», — де ви, бляха, поділися?

Де ви, бляха…

Чому Тевіс не обернеться?

Кіта раптом переповнила лють. До дідька Тевіса! До дідька авіадиспетчерську службу! До дідька його мертвого батька, Небесного Шаленця, котрий привів своїх синів до покликання, якого Кітові з самого початку не хотілося! До дідька Мела з його бісовою компетентністю. До дідька вас усіх і зразу! До дідька все!..

Асистент з цікавістю дивився на Кіта. Будь-якої миті «Транс-Америка-Два» озветься знову.

Кіт знав, що він у пастці. Загадуючись, чи спрацює голос, він натиснув на кнопку мікрофона.

— «Транс-Америка-Два», — сказав Кіт, — я «Лінкольн-підхід». Вибачте за затримку. Ми досі сподіваємося на смугу три-нуль; знатимемо точно протягом трьох-п’яти хвилин.

Гаркітливе підтвердження:

— Вас зрозумів, «Лінкольн». Тримайте нас у курсі справи.

Кіт уже зосереджувався; та частина мозку, що відповідала за світ поза аеродромом, вимкнулась. Він забув про Тевіса, батька, Мела, себе. Все інше вийшло за рамки, окрім проблеми з Рейсом Два.

Він озвався чітко і неголосно:

— «Транс-Америка-Два», зараз ви за двадцять п’ять миль на схід від дальнього маркерного радіомаяка. Починайте зниження на свій розсуд. Починайте правий поворот, курс два-шість-нуль…

На поверх вище, в оточеній склом кабіні вежі, диспетчер руління повідомив Мела Бейкерсфелда, що відбулася передача радіолокаційного керування від Чиказького центру.

Мел відповів:

— Снігоочисники та ґрейдери дістали наказ рушити і зсунути літак «Аерео-Мехікан» зі смуги. Накажіть Патроні негайно вимкнути всі двигуни. Скажіть йому — якщо може, нехай забирається звідти й сам; якщо ні, то хай тримається міцно. Очікуйте повідомлення, коли смуга буде чиста.

На іншій частоті керівник польотів уже повідомляв Джо Патроні.

15

Ще до того, як це сталося, Джо Патроні знав, що в нього збігає час.

Він спеціально не запускав двигуни «Боїнга» «Аерео-Мехікан» до останнього моменту, маючи на меті, щоб робота внизу, розчистка під літаком та навколо, тривала якомога довше. Коли усвідомив, що вже не можна зволікати, Патроні востаннє усе перевірив. Те, що він побачив, викликало серйозні побоювання.

Шасі досі не було очищене від землі, болота й снігу настільки, наскільки б мало бути. Так само рови, що здіймалися вгору від теперішнього рівня головних коліс до твердої поверхні руліжної доріжки поруч, були не настільки широкими та глибокими, як йому хотілося. Ще якихось п’ятнадцять хвилин — і все було б готово.

Патроні знав, що не має стільки часу.

Він неохоче піднявся трапом, щоб з другої спроби зрушити з місця літак, і тепер він сам сидітиме за органами керування.

Він гукнув Інґрему, начальнику бригади «Аерео-Мехікан»:

— Виганяй усіх геть!