Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

На мить, і то краєм ока, вона побачила Сіна: мерехтіння блідого руху. Сонце було під нею, величезне та яскраве. На горло та обличчя тис радіаційний жар. Он Молочний Шлях простерся, розгалузившись по безкрайому небу. А в її крові накопичувався двоокис вуглецю — вона відчувала це пекучим імпульсом зробити вдих. «Чецемока» поволі ставала все більшою. «Тисяча п’ять». Тіні посмугували бік корабля: кожна випуклість і кожен жолобок розтинали світло пасмами пітьми. Помалу розфокусовувався її зір — деформувалися очі. Зорі, що тільки-но були діамантовими цятами світла, робилися кружечками, потім розпливалися хмарками, й це було так, ніби всесвіт розкладався. Вона сподівалася на тишу, а її серце так гупало, мов хто бив молотом по сусідній палубі.

«Якщо я тут загину, — подумала вона, — то принаймні це буде красива смерть. Тисяча вісім».

Ось уже можна й розгледіти обриси шлюзу «Чецемоки». Без магнітних підошов їй доведеться хапатись за голі ручки. Але ж це вже поруч! Майже прибула. Світ почав звужуватися, вогні відійшли у периферійне бачення, хоча яскравий корабель усе більшав. Зараз вона зомліє. Втратить свідомість. Вона дістала того чорного «пальчика» з-під пояса, зігнула, щоб виступила голка, й зробила заштрик собі в стегно. «Тисяча десять».

По тілу пішов холод, але повернулися барви: то по ній розлилася надокиснена кров. Такий собі ніби вдих, без розкоші зробити перед тим видих. Ось замерехтів індикатор на зовнішніх дверях шлюзу «Чецемоки», отримано аварійний відгук, розпочався цикл відкривання дверей. Високо завис над нею корабель. Вона мала зробити удар, але не могла підскочити. Виставила руки долонями, більш пальцями, наперед і наготувалася скоцюрбитися при ударі. Там, на поверхні, було за що зачепитись: насамперед спеціальні ручки, а решта — всякі стирчаки: антени, камери... Вдарилася вона з тією самою силою, з якою допіру була відштовхнулась: не кораблеві приболіло, а їй. Вона, звісно, знала, що так буде. Плечі, лікті повивертались, але корабля з рук вона не випустила. «Тисяча тринадцять».

А там, потойбіч провалу, «Пелла» уже ввібрала пуповину в себе. Бік військового корабля освітили маневрові двигуни, зблиснула, вивергаючись, маса викиду перегрітої води. Десь там було й Сінове тіло (досі він уже й зомлів), але вона його не бачила. Звісно, він уже пропав, а Філіп, Сарта й, можливо, ще дехто, бачили їх двох разом. Сін із Наомі в шлюзі, без скафандрів, а тоді й випали звідти. Укосмосилися. Згинули.

Але вона жива! І мусить ворушитись. Трохи заблукав її розум на частку секунди. А не можна. Наомі обережно почала підтягуватись, сантиметр за сантиметром, ковзаючи по шкірі корабля. Як зашвидко, то ще пролетить — і в пустку. А як надто повільно — й вона зомліє швидше, ніж опиниться в безпеці. Вона тільки й могла, що сподіватися намацати якусь золоту серединку. «Тисяча...» Загубила рахунок. П’ятнадцять? Усеньке її тіло стало мішаниною болю й тваринного страху. Геть перестала бачити зорі. «Пелла» розпливлася невиразною плямою. У роті булькотіла слина. Кипіла! Вуха заповнило якесь тонюсіньке скигління: причувся звук, якого не було.

«Чого тільки не трапляється, — подумала вона, непевно усвідомлюючи, що вона це вже казала десь комусь недавнечко. — І навіть це». Відчула, як її захлинула хвиля умиротворення. Ейфорія. Погана признáка.

Вже ж зовсім близько той шлюз, за п’ять метрів. Ось уже й за чотири. Розум робив скоки-перескоки, свідомість — проблисками. Викинула вперед руку, щоб ухопитись за одвірок, а він буцнув її по зап’ястю. Ухопилася, вчепилася в нього, як ото Сін був зробив. Її закрутило, інерція допомагала кораблю завдавати їй ударів. Ось вона вже й над шлюзом. Його блідий рот звівся з-під її ніг і щез у неї над головою — і знову, й знову. Ось вона простягла руку, й рука опинилася в кораблі. Але несила була дотягтися до одвірка. А треба було якось залізти всередину. «Пелла» все далі відходила, дрейфуючи і гублячи забарвлення, тоді як свідомість Наомі почала згасати. А це ж так близько. Ще кілька сантиметрів, і вона врятована. Але ж космос немилосердний. Люди повсякчас гинуть у ньому. Мовби німотно погоджуючись, «Пелла» видала ще кілька шлейфів зі своїх маневрових двигунів.

Уже не міркуючи, вона підняла одну ногу, й всю її закрутило дужче. Нечулими руками скинула того капця, якого не вхопила Сарта. Незграбна й незугарна, і майже геть заніміла Наомі. Відхилилася назад — і крутнява тіла уповільнилась. Хотіла була визначити, скільки секунд вона у вакуумі, але ж так мало кебети лишилося при ній. Ген отам вона уздріла «Пеллу» в кінці далекого й дедалі темнішого коридору та й пошпурила свого капця в неї — з усієї сили, що ще тільки лишалася в неї.

Маса викиду. Спін уповільнився. Її руки сягнули глибше туди, в шлюз. Запливла якось досередини. П’ятою вдарилася об одвірок, а біль був такий гостро-лютий — і дуже-дуже далекий. Її розум блим­нув. Їй видалося, ніби вогники контрольної панелі шлюзу намагаються донести до неї якусь критично важливу інформацію. Але вона не годна була розрізнити ті кольори чи то символи. Свідомість її зблякла й вимкнулась.

***

Наомі прокинулась, кашляючи. Вона лежала обличчям до підлоги. Не могла визначити, чи то вона вкрай слабка, а чи переживає велике прискорення. Краї шлюзу були такі волокнисто-­пухнасті. Знову кашлянула: глибокий, вологий кашель. Уявилися їй картинки легеневої кровотечі, але рідина, що відхаркнулась, була чиста. А руки! Годі впізнати. Пальці поробилися такі товсті, мов ковбаски, наповнені плазмою та рідиною. Шкіра боліла від дотику: страшенно попечена, мов передозувала, засмагаючи. Боліли всі суглоби, від пальців на ногах до шийних хребців. А живіт так нив, ніби хто копнув його ногою разів двадцять.

Змусила себе зробити вдих. І в неї це вийшло. Вдихнути, видихнути. Щось там у легенях булькотало. Однак не кров. Так вона собі сказала, що то не кров. Перекотилася на бік, підігнула ноги, сіла. Та й знову лягла, бо все пливло перед очима. Це було щось більше за одну g. Це мало бути щось більше за одну g. Адже ж не могла вона бути аж такою слабкою?

«Чецемока» бриніла під нею. До неї дійшло, невиразно, що вона чує слова. Голоси. Якийсь один голос. Знала: це безглуздя. Але чому? Того не знала. Притисла долоні до обличчя. Буря почуттів промчала крізь неї: піднесення, горе, тріумф, лють. Але її мозок іще не функціонував досить добре, аби пов’язати їх хоч би з чим. Вони просто їй траплялися, а вона спостерігала, вичікувала й заново збирала докупи своє розкидане єство. Почали боліти п’ястуки й ступні, змучені нервові закінчення щось їй верещали. А вона не звертала на них уваги. Біль є тільки біль, зрештою. Вона ж бо пережила гірше.

Наступним зусиллям вона звелася