Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Ти справді можеш відновлювати чутливість? Нервові закінчення, як ти й казала?

Сандрін кивнула. Дезіре промовчала. Сандрін чекала, поки та попросить. Саме так і вчинила б будь-яка інша Химерниця на місці Сандрін. Нехай тебе просять, а ти подумаєш, чи надаси ти послугу і скільки вона буде коштувати. Дезіре подивилась убік. На солдатів, які йшли сусідньою вулицею.

- Ходімо. - сказала Сандрін тоном, який не терпить заперечень.

Вона пішла широкою дугою, щоб пройти поруч з іншою Химерницею. Дезіре, недовго думаючи, прилаштувалася збоку. Жодних слів одна одній вони не говорили. Через пару будинків вони зайшли в такий же, як і в них самих, тільки покинутий. Сандрін посмикала ногою ліжко.

- Я краще на підлозі. - сказала Дезіре і лягла на спину.

Сандрін підійшла до неї і фіолетові вогники заграли в її очах усіма ритмами світу. Вона зробила запитальний вираз обличчя.

- Шия. - Дезіре схилила голову праворуч і пальцями показала на лівий бік шиї.

Сандрін не зробила жодних дій.

- Тільки шия? - скептично уточнила Химерниця.

- Ну… і ще трохи далі. - на тон нижче відповіла Дезіре.

Сандрін приступила. Вона знайшла обірвані нервові закінчення. Зрозуміла їхню структуру і почала “домальовувати”. Нічого складного. Якщо знати, як. Після закінчення роботи з шиєю, Химерниця не питала, наскільки нижче. Їй було все видно. У неї пішло двадцять хвилин на те, щоб заповнити елементом, якого не вистачало, структуру нервових волокон Дезіре. Від підборіддя та до середини живота. Всю ліву сторону. Що це за такі рани? Уражена величезна ділянка шкіри. Сандрін навіть трохи спітніла. "Нічого складного" поступово переросло в "як же це важко". Нарешті вона з колін сіла на п'яту точку і відсапалася.

  Зимова Химерниця мацала себе у різних місцях. Потім почала хапати шкіряний обтягуючий верхній одяг і намагатися його відтягти.

- Колеться. - пояснила вона.

- Звикай. - усміхнулася Сандрін і підвелася.

Дезіре піднялася за нею. Дякувати вона не хотіла. Химерниці рушили назад.

- Знаєш, ти сьогодні врятувала нас. Якби ти не вирішила прогулятися в компанії десяти дуже дивних чоловіків.

- Мені нічого не світило. У них у всіх кам'яні серця. - посміхнулася Зимова Химерниця.

Максуд вирушив до Азаніеля. Він спитав у солдатів, де зупинився генерал. Знайти його було просто. Коли Максуд увійшов, то помітив тут же Стайреда та Оррмарина. Воїн привітався. Ходити колами навколо він не любив.

- Треба прояснити ситуацію. - з ходу сказав Максуд. - Я тобі не ворог. Як і ти мені. Я не збираюся нікого захоплювати. Влада, гроші, землі, титули… мене це не цікавить. Напевно, ти вже знаєш, хто я. - воїн зробив паузу. - Я воював тисячі років проти них. І ще тисячі за них. Я їх ненавиджу. Я людина і хочу, щоб людство вижило. Ми маємо схожі цілі з тобою. Але я знаю, як перемогти, а ти ні.

Максуд замовк. Він дав час на роздуми. Азаніель мовчав недовго.

- Ти хочеш, щоб я тобі підкорився.

- Так. Мені потрібний генерал. Генерал людей. У чемпіонів свій генерал, у Химерниць свій. У людей будеш ти. Твоя імперія – лише маленька частина всього світу. І ми повинні звільнити його весь. Твоя слава буде безсмертною. У нас лише одна проблема – твоя гордість. Я пропоную тобі обставити це так, щоби зберегти обличчя перед своїми солдатами.

- А якщо я не погоджусь?

- Мені потрібні люди в армії. Так мені легше буде вербувати їх надалі. І нам потрібні добрі стосунки. Я не тиран. Я ціную кожне життя. Будь то життя генерала чи хлопчика, що прибився до загону. Мені потрібні усі. Зрештою, людська армія стане величезною. І мені потрібний генерал для неї. Усі народи стануть під моїми прапорами. І всіма командуватимеш ти.

Азаніель почухав підборіддя. Він знав, що це ніякий не прийом. Максуд каже те, що думає.

- І як ми це обставимо? - запитав генерал.

Максуд знизав плечима.

- Можеш сказати своїм солдатам, що одержав листа від самого імператора. Мене призначили головнокомандувачем, і ти повинен мені підкоритися.

- Або тебе призначили тимчасово командиром оборони фортеці і тому батько має тобі підкоритись. - підійшов ближче Оррмарин.

Варіант зовсім не дуже. Тим більше що доведеться вигадувати нову брехню, коли вони перейдуть у наступ.

- Мене це влаштує. - кивнув Максуд.

Азаніель підняв голову, дивлячись у стелю. З хвилину він думав.

- Так тому і бути.

- Тоді вистав посилені патрулі на стіну. І розмісти загін ближче до першої стіни. Я зі свого боку надам чемпіонів. Сьогодні на нас двічі напали. Вже не можна вважати піски безпечною територією. Напади можна очікувати будь-якої миті. Час ігор закінчився.

Азаніель кивнув:

- Я вже чув.

Максуд попрощався і пішов. Йому ще слід було навідатися до будівельників. Та й решту відвідати було б не зайвим. Воїн глянув на Амайанту. Та виглядала... задумливою, спантеличеною? Він упіймав чи хвилювання, чи збудження, що походило від неї.

- Що сталося? Про що ти думаєш? - спитав Максуд.

Дівчина у золоті довго не відповідала, залишаючись зосередженою.

- Мені здалося, що я відчула Абсолютного. - все ще прислухаючись до своїх почуттів, сказала нарешті Амайанта.

- Абсолютний? Де? - Максуд покрутив головою, наче міг щось розгледіти через кам'яні стіни.

- Я ж сказала – здалося. - сердито кинула дівчина в золоті. - Звідки у сучасному нікчемному світі взятися такому?

Максуд кивнув головою. Справді, звідки? Він раніше зустрічав лише кілька таких. Воно й зрозуміло, абсолютний з'являвся не частіше, ніж двічі на тисячу років. Або рідше, воїн точно не знав. Отже, довелося відкинути цю думку і зосередитися на тому, що йому потрібно зробити.

Чемпіони вже виставили своїх дозорців на двох стінах і ще кілька розвідників розмістилися у місцях, які їх командир назвати відмовився. Заклиначі були всім задоволені і поводилися тихо. Водоноси засипали Максуд сотнею питань про сьогоднішні битви. Похмурих Максуд так і не побачив. А у майстрів скрізь горіло світло. Навіть на вулиці. І ще у них смачно пахло. Його одразу запросили до столу. Максуд зам'явся, і сказав, що він ще декого чекає. Йому відразу запропонували, щоб ці дехто приєдналися до нього. Воїн подякував їм і швидко рушив за Сандрін та Жазелізе. Другу він хотів підбадьорити, нагадати їй про домашній затишок, адже майстри завжди жили як одна велика родина. А Сандрін... З нею він почував себе спокійніше. На час вечері всі забули про всі свої проблеми. Тепле світло від ламп, дитячий сміх, різні історії, добродушність мешканців цієї казарми вражала. Навіть Сандрін приблизно з половини вечері скинула свою кам'яну маску і посміхалася, дивувалася, кривилася, хмурилася... Загалом, робила те, чого раніше ніхто ніколи не бачив. Жазель цілий вечір очей з неї не зводила. Іноді Максуду доводилося піднімати своїм пальцем її підборіддя, щоб Жазель затулила рота. Або повертати її голову вбік, щоб вона хоча б тимчасово перестала вирячитися на Химерницю. Ну, і, звичайно ж, Максуду було не дуже зручно, коли Жазель нахилялася через нього, щоб подивитися на Сандрін, яка сиділа по інший бік. Максуд вічно її відпихав. Амайанта вдавала, що такі сімейні вечері їй не до вподоби. Вона створила собі гидливо-зневажливе обличчя і сіла на ліхтар, кидаючи на них погляди, коли думала, що ніхто на неї не дивиться. Але Максуд відчував, що вона насолоджувалася цього вечора. Стало зрозумілим, що для неї все це щось новеньке. Дівчина в золоті дивилася на освітлення, на маленьких дітей, на те, як розкуто поводилася Сандрін. Максуд достеменно знав, що їй тут подобається. Хоч вона й не зізнається. Сам воїн отримував задоволення від перебування у цій галасливій компанії. І він переливав це задоволення Айї, а та чинила опір тільки спочатку. Потім подібні почуття походили вже від неї.