Читати книгу - "Діти Мардука"

Ми переглянулися з Костею.

— Не поспішай з висновками, брате, — зауважив Лікар. — Поки тебе не було, багато води збігло у нашому краї.

На судні за звичай перебувало близько трьох тисяч людей. Щодесять десять днів на зміну кожного з них приходив новий. Отже, протягом року тут проводили дозвілля кілька сотень тисяч відпочиваючих. З недавніх пір кожен з них не уникав моєї уваги, коли підіймався на борт. Поміж персоналу лайнера я не виявив жодного темного. Корабель був таким собі осередком, де мирно співіснували люди різних рас і націй; усіх поєднували гарний настрій і коротке щастя, яке вони спізнавали на цьому плавучому «острові». Та раптом в Александрії найшло багато темних. Відомо, що всюди, куди вони приходили, виникали біди і лилася кров. Темні притягували нещастя, навіть тоді, коли нічого поганого й не коїли. Тому я сказав Кості, аби він узяв у адміністрації список усіх їх і відстежував, хто залишатиме судно в наступних портах.

… У сон не впускали потвори астрального світу, які відступили були від мене, щойно здох Свистопляс. Я вийшов на палубу тільки-но починало сіріти. Причиною, коли мене щось не впускало в сон, стало нашестя темних — я те знав напевне. Тим часом судно рухалося у північно-східному напрямку. Гладінь моря, зазвичай аквамаринова, тепер палала у променях ранкового сонця. Та скоро небесне світило відділилося від обрію і поверхня води стала зелено-синьою, поштрихованою білими баранцями хвиль. І тут з’явився Макар. Привітавшись, він сказав, що за десять років життя в Єгипті звик рано лягати і рано вставати.

— У тому краї пізно встанеш — мало зробиш, — пояснив. — Спека починається, продуктивність падає.

Крім нас, на палубі було кілька матросів, що несли вахту.

І тут у одноманітті моря й неба попереду з’явилася сіра смуга. Макар якийсь час вдивлявся в неї, а потім сказав:

— Кіпр.

Повільно збільшувалася сіра смуга по курсу судна. Тільки перед полуднем стало видно, що це великий острів, який з наближенням до нього дедалі збільшувався і скоро вже не можна було сказати, чи це справді острів, а чи материк. По берегах і вглиб суші на пагорбах зеленіли пальми, а вздовж прибою біліли переважно двоповерхові котеджі. Тим часом на палубі зібрався чималий гурт єгиптян з великими кофрами. Вони спостерігали, як з берега до судна наближалися кілька суден-підвозок.

— Сто тридцять їх, — сказав Костя, який стояв поруч в однострої морського офіцера.

— Це турецька частина Кіпру, — пояснив Макар, який також стояв біля нас. — А там, далі від берега, — місто ФаМагуста. Я в ньому бував, супроводжував одного шейха. Це старовинне місто, ще венеціанських часів. А дехто ось із цієї компанії, — він кивнув у бік темних, — є власниками отих білих палаців на березі.

Скоро вже стало видно, що то були вілли з колонами, зведені за проектами визначних зодчих. Саме місто Фамагуста оточували стародавні мури, а з-над них виднілися стрілчасті споруди храмів і палаців. У планах туру не було екскурсій по місту, і висадитися на берег приготувалася тільки частина єгиптян. Підвозки курсували до пристані й назад кілька разів. Я звернув увагу, що ті темні, які залишилися на судні, навіть з кают не виходили. Незабаром підняли кітву і судно почало віддалятися від берега, і взяло курс на південний захід.

Тим часом уже настав час обіду і я нагадав про це Кості. Він порадив потерпіти, а потім пояснив:

— Єгиптяни, що зосталися, ну, не всі, а чоловік шістдесят із них, замовили прощальний бенкет. Я так зрозумів, що це ядро колишньої влади, принаймні економічне. Вони запросили на бенкет капітана і ще кількох з його оточення. Ми з тобою — у тому числі. Отож уберися в одяг, який ти придбав у Марселі, тюбетейку ж залиш у каюті. Ну, там, зроби волосся на проділ, щоб був таким, яким я тебе вперше побачив — інтелігентною людиною.

— А зараз я хто по-твоєму?

Костя не відповів, тільки посміхнувся. Раптом згадав:

— Ага, прихопи цифровий диктофончик, який я у тебе бачив. І нехай працює протягом усього бенкету. Мало там які балачки можуть бути.

… Посередині бенкетної зали стояв овальний стіл на сто персон в оточенні стільців з гнутого дерева; під стінами до послуг тих, хто стомився б під час застілля, стояли розкішні бенкетки з м’якої шкіри. Але все те, здавалося, було не у вишуканому салоні круїзного лайнера, а на зораному полі — свіжо пахло землею. Я, мабуть, єдиний із шістдесяти п’яти персон, що сиділи за столом, ні слова не тямив, хто про що каже. Моїм індикатором на чиюсь промову було обличчя Кості: на ньому вгадувалося то схвалення, то осуд, а то раптом воно ставало непроникним. Першим сказав коротке слово капітан, за ним — чоловік з чорною шкірою і обличчям європейця. Він говорив хвилин п’ятнадцять і його уважно слухали. У його голосі вчувалася і образа, і відчай; те ж саме виникало й на лицях його земляків. З усього, він був визнаним авторитетом. Хоч стіл повнився різноманітними наїдками й напоями, переважно безалкогольними, але мало хто звертав на них увагу, поки говорив чорношкірий чоловік. Мені на мить здалося, що я сиджу на поминках. Різниця була тільки в тому, що у нас на такі заходи приходили не тільки рідні і друзі померлого, а також сторонні люди. Тут же байдужих не було — були засмучені і сильно засмучені, якщо не сказати: «у відчаї». Це була справжня трагедія для них. Щойно вони поховали владу, яка була рідною для кожного. Тепер ці шістдесятеро стали вигнанцями. Не знати й чому, але я їм співчував. Причиною були щирі почуття безмірної втрати на