Читати книгу - "Синi етюди"

- Їй-богу, не знаю.

- Ну, от! - з великою образою промовив товариш Хрущ.- Та там же, звичайно! В архiвi.

- Що ж ви там робите?

- Як що? - чомусь настовбурчився Коля.- Що за "вопрос"?

- Я питаю, яку ви там посаду посiдаєте?

- Коля там,- сказала Спиридонова,- за архiвдiякона, архiвмандрита i архiвпастиря - одночасно.

- Ти, будь ласка, не плутай, Лiдусю. Я в таких питаннях… не люблю жартiв.Товариш Хрущ зробив надзвичайно серйозне обличчя i кинув до Марченка: - Я посiдаю посаду архiварiюса.

- Цiлком правильно, Колю,- не менш серйозно промовила Спиридонова.- Це ти так думаєш… i я. А от iншi гадають, що ти i справдi за архiварiюса, та зовсiм в iншому мiсцi. Ти знаєш, саме - в якому? Не знаєш? Та невже ти не знаєш?..

Товариш Хрущ зупинився. Вiн раз у раз блимав своїми змутнiлими очима, i видно було, що вiн нiяк не може втямити, в чому рiч. I, нiби чекаючи вiдповiдi вiд третьої особи, вiн здивовано дивився на товариша Марченка.

- I я не знаю! - коротко вiдповiв той його поглядовi i, переступивши калюжу, сказав: - Все-таки ви, Спиридонова, химерна дiвчина, їй-богу.

- Дякую за комплiментi - не повертаючи голови, кинула жiнка.- Тiльки от що я думаю,- несподiвано перекинулась вона на iншу тему.- Я думаю так, що б вийшло з того, як би Колю (тут товариш Хрущ здригнув) взяти, скажiм, з архiву i посадити ближче до життя. Що б з того вийшло? Як ви гадаєте?

- Хто його знає… У всякому разi,- Марченко повернувся до товариша Хруща i зробив легенький уклiн,- у всякому разi… це виднiше самому Колi.

- Менi нiчого не видно! - мало не iстеричним голосом скрикнув товариш Хрущ.- Ви, будь ласка, не чiпайте мене. I… взагалi я прошу…

Вiн не скiнчив i рушив кудись убiк. Вiн так енергiйно рушив, що навiть бризки полетiли з-пiд коротеньких нiг. Але далеко не забiг.

- Куди ж ти, Колю? - покликала його Спиридонова.

- Ти ж менi потрiбний.- Почувши голос своєї товаришки, товариш Хрущ зупинився.

- Я тобi потрiбний?.. Коли так, тодi я пiду з тобою. Товариш Хрущ порiвнявся з Марченком, i навiть вже не видно було, що вiн допiру з такою образою кидався кудись вiд жiнки. За якiсь кiлька хвилин вони пiдходили до квартири Спиридонової.

З

Письменник знову з полегшенням зiдхнув: вiн скiнчив i роздiл другий. Увесь стiл був засипаний попелом з цигарок (сьогоднi вiн спалив три з половиною пачки, ч. 2, що, до речi, обiйшлося йому рiвно 2 карбованцi 97 1/2 копiйок). Проте попiл його не тривожив. Переглянувши другий роздiл, письменник був страшенно задоволений. Подобалось йому i "бiрюзове небо", i "пiсляобiднє сонце", подобався "глибинний неприємний смiх" Лiди Спиридонової. Особливо йому сподобалось те мiсце, де Лiда пропонує Марченковi вкинути її в Лопань.

- Як це вона симпатично сказала,- думав письменник.- "Я маленька? Ну, чого ж ви мовчите? Я маленька? Так от берiть мене, маленьку i т. д.". Страшенно симпатично.

Захоплювався письменник i "ледве вловимим запахом", що "асоцiюється з народженням нового невiдомого життя". Подобався йому i товариш Хрущ, себто в тому сенсi подобався, що краще його й подати не можна. Письменник вже малював фантастичнi палаци: то вiн уявляв себе чистим, як сльоза (в сенсi боргiв - себто без боргiв), то думав про гучну славу, яку йому несе його роман, то нарештi, з великим задоволенням констатував, що вiн нарештi робиться корисною людиною i що вiн має цiлковиту рацiю i право входити до пролетарської лiторганiзацiї.

Письменник випив шклянку мiцного чаю i вдруге почав перечитувати свiй другий роздiл.

- О жах! - раптом скрикнув не своїм голосом письменник.- Що я написав? Та це ж найсправжнiсiнька халтура.

I вiн став пiдкреслювати тi мiсця, що його особливо неприємно вразили. От його замiтки на бережках:

1. Спиридонова раптом попала на Сабурку з тої причини, що її Марченко назвав контрреволюцiонеркою. Припустiм. Але де ж психологiчна пiдготовка? Нiсенiтниця. Глупота! Бiлими нитками шито. Автор з цим типом не справляється (з типом, так би мовити, "кающейся дворянки"). Бiлими нитками шито. Глупота.

2. Марченко, винувато посмiхаючись та "червонiючи", говорить, що вiн не мiзантроп. Припустiм. Але яка ж це нова людина? Хiба новiй людинi, фрази вириваються "проти його волi"? Нiсенiтниця. Глупота! Це не нова людина, а якесь сюсюкало.

3. Боже мiй! Скiльки розмов! Нарештi, де ж художнi мiсточки, що зв'язують цi розмови одна з другою? Спиридонова раз у раз смiється "глибинним неприємним смiхом", а її "спутник" то "кидає" без перерви, то говорить нудно: "сказав". Вiдчувається цiлковита творча iмпотенцiя.

4. Нарештi, що це таке: "вона подивилась очима, повними страждання"? Себто автор симпатизує Спиридоновiй? Тiй, що, нiчого не вмiючи робити, збирається топитися в Лопанi? Ну i чорт з нею - хай топиться. Але при чому ж тут Александр Македонський? Не автор, а суцiльний тобi… потапчик… чи то пак - потопчик сентиментальної i до того ж шкiдливої води.

5. Колю Хруща подано занадто карикатурно. Прощаю. Але не можу простити такої мiшанини психологiзму з сатирою. Коля мусить виступити в другiй оперi. Словом, ще раз бiлими нитками шито. Бездарно.

Письменник ще довго писав на бережках. На бережки вiн потратив багато бiльше атраменту, як на роздiл! Письменник критикував себе до смертельної втоми. За столом вiн i заснув.

Що снилося письменниковi - невiдомо. Але i наступного дня вiн (в сенсi пописати) знову не дав собi спокою. Ще раз перечитавши перший i другий роздiли, письменник демонстративно поляпав себе по заду, засвистiв якийсь бравурний марш i, скiнчивши архiбадьору арiю, промовив:

- Це нiчого. Це буквально нiчого не доводить. Навпаки, саме бездари до себе безкритично ставляться. Я бачу свої хиби,- значить, я росту. Словом, вперед, до переможного кiнця!

I, сказавши так, письменник знову сiв до столу. Письменник написав:

Роздiл третiй

Спиридонова жила в глухому закутку однiєї з старих харкiвських вулиць в одноповерховому будинку на кiлька кiмнат. Будинок стояв якось самотньо вiд iнших будiвель i одразу ж звертав на себе увагу: по-перше, на фронтонi йому архiтектор поставив якихось янголяток, що збиралися летiти кудись, по-друге, осiдав вiн в симпатичному дворику, що в ньому розкинуто було декiлька клумб. До революцiї будинок цей належав якомусь помiщиковi. Потiм помiщик емiгрував за кордон i в будинку осiла iнтелiгентська комуна (вiн так довгий час i називався "будинок комуни"). Але от i iнтелiгентська комуна розпалась i став будинок просто собi комхозiвським будинком. Правда, декiлька колишнiх мешканцiв