Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

Ґолдзбері звернувся до апеляційного суду четвертої інстанції зі скаргою на те, що суддя Джексон хибно оцінив значущість доказів, дозволивши єдиній думці лікаря Брауна переважити свідчення чотирьох висококваліфікованих психіатрів і психолога.

Ґолдзбері також подав клопотання до суду округу Аллен, що базувався в Лімі, штат Огайо. У клопотанні адвокат зазначив, що йому не дали можливості поговорити з клієнтом і що того перевели до закладу з суворішим режимом всупереч встановленій процедурі.

(2)

За тиждень у суді округу Аллен, де мали розглянути клопотання Ґолдзбері про повернення Міллігана до Афін, письменник уперше побачив Біллі в наручниках. Це був Учитель. Він ніяково посміхнувся.

Залишившись у кімнаті віч-на-віч із Ґолдзбері й письменником, Учитель розповів про те, як його лікували в Лімі весь минулий тиждень.

Головний лікар Лінднер поставив йому діагноз «псевдопсихопатична шизофренія» й прописав стелазин, психотропний засіб із тієї самої групи, що й торазин. Ці препарати відомі тим, що тільки погіршують розщеплення особистості.

Вони розмовляли, аж поки судовий пристав сповістив, що суддя готовий почати слухання. Ґолдзбері й Біллі попросили, щоб письменникові дозволили сидіти за їхнім столом, навпроти помічника генерального прокурора, Девіда Белінкі, та свідка від штату Огайо, лікаря Льюїса Лінднера, сухорлявого чоловіка з землистим обличчям, цапиною борідкою й окулярами в металевій оправі на носі. Він дивився на Міллігана з неприхованою насмішкою.

Поговоривши декілька хвилин із представниками обох сторін, суддя відмовився заслуховувати свідчення і, керуючись лише буквою закону, ухвалив рішення: оскільки суддя Джонс колись визнав шпиталь у Лімі підходящим місцем для лікування Міллігана й позаяк наприкінці листопада, коли закінчиться черговий тримісячний курс терапії, Мілліган однаково матиме право на перегляд його справи, у нинішньому слуханні немає ніякого сенсу. За шість тижнів суд збереться й вирішить, чи Мілліган досі страждає на психічну недугу і чи слід його й надалі утримувати в Лімі.

Учитель звернувся до суду:

— Розумію, мені доведеться зачекати, перш ніж я зможу продовжити лікування. Протягом минулих двох років мої лікарі повторювали мені: «Є люди, які можуть тобі допомогти, але передусім ти повинен захотіти прийняти їхню допомогу. Ти маєш цілковито довіряти своєму терапевту, своєму психіатру, команді, яка тебе лікує». Я всього лише хотів, аби суд допоміг мені якнайшвидше поновити належне лікування.

— Пане Міллігане, — озвався суддя, — дозвольте мені відповісти на вашу заяву. Мені здається, що ви чомусь виходите з помилкового припущення, ніби в шпиталі Ліми вам не нададуть належного лікування.

— Розумієте, — сказав Біллі, дивлячись просто на лікаря Лінднера, — перш за все пацієнт повинен захотіти лікуватися, захотіти, щоб хтось йому допоміг. Для цього він має довіряти своєму лікареві. Я нічого не знаю про лікарів із Ліми, і я не довіряю їм після того, як вони сказали мені, що не вірять у мою хворобу. Мені страшно туди повертатись і чекати на перегляд моєї справи у шпиталі, де мене не збираються лікувати. Тобто мене, звичайно, лікуватимуть, але від геть іншого психічного розладу. Мої лікарі чітко дали мені зрозуміти, що не вірять у синдром множинної особистості.

— Це суто медична проблема, — відповів суддя, — і сьогодні ми не готові її обговорювати. Однак ваш адвокат може порушити це питання на повторному слуханні, і тоді суд ретельно все зважить і вирішить, чи є Ліма оптимальним закладом для вашого лікування.

Після слухання адвокат і письменник навідали Біллі в шпиталі. Їх змусили пройти через металошукач, їхні портфелі обнишпорили, після чого чоловіки пройшли крізь пару заґратованих дверей і в супроводі санітара дістались кімнати для побачень. Невдовзі охоронець привів Біллі. Юнак усе ще був Учителем. За ті дві години, що чоловіки пробули з ним, Біллі встиг розповісти письменникові про події, які призвели до того, що в Афінах проти нього розпочали слідство за підозрою у зґвалтуванні. Також хлопець описав, як його переводили до Ліми.

— Якось увечері ті дві дівчини сиділи в загальній залі й скаржились на те, що не мають ані роботи, ані грошей. Мені їх стало шкода. Мабуть, я сентиментальний бовдур. Я пообіцяв їм заплатити, якщо вони пороздають перехожим мої наліпки на авто. Дівчата роздали половину наліпок, і я розрахувався з ними за роботу. Через чотири дні дівчатам закортіло напитись. Вони на якийсь час зникли, а тоді повернулись із пляшкою рому, яку купили в місті. Мені на той час було заборонено покидати будівлю шпиталю без супроводу. Я міг виходити надвір тільки разом із членом персоналу або з пацієнтом, якому дозволялось гуляти і який був не проти взяти мене з собою. Отже, ми з Ґасом Голстоном пішли на прогулянку. Кетрін записала час. Як вона потім сказала, нас не було всього хвилин дев’ять чи десять. Ми з Ґасом обійшли довкола будівлі. Надворі я відчув себе незатишно, бо саме перебував у стані розщеплення.

— І котрий із твоїх альтер-его був тоді на прогулянці? — поцікавився письменник.

— Денні. Голстон уже починав нервуватись, не розуміючи, що зі мною не так і як йому поводитись. Завернувши за ріг будівлі, ми з Ґасом почули, як нас гукають дівчата. Мене вони називали Біллі. Коли дівчата наблизились, ми збагнули, що вони п’яні-п’янісінькі. Одна з них тримала пляшку коли (здається, то була пепсі). Напій був світліший, ніж зазвичай, тож він, очевидно, був змішаний із алкоголем. Від дівчат страшенно тхнуло спиртним.

Учитель розповів, як одна з дівчат, усвідомивши, що перед нею Денні, а не Біллі, нахилилась до Ґаса й прошепотіла: «Відведи цю мороку назад, а сам вертайся до нас».

Ґас відповів, що не може так вчинити, але, перш ніж вони з Денні встигли відійти, одну з дівчат знудило прямісінько на сорочку Ґаса, і трохи блювотиння потрапило на холошу штанів Денні.

Той з огидою відскочив і сховав обличчя в долонях. Ґас вилаявся й нагримав на дівчат. Хлопці розвернулись і попрямували до шпиталю. Дівчата спершу плентались за ними, гиготіли й вигукували їм услід брудні слівця, але потім подались брукованою доріжкою до цвинтаря.

За словами Учителя, на тому все й скінчилось. Він не міг заприсягнутися щодо Голстона, проте сам він тих дівчат і пальцем не торкався.

Вісім днів, проведених у Лімі, хлопець назвав пекельними.

— Я опишу те, що зі мною тут сталось, і надішлю вам записи.

Коли побачення скінчилось, Учителя