Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

— А ти хто? — запитав письменник.

— Не знаю.

— Як тебе звуть?

— Здається, в мене немає імені.

Вони пробалакали досить довго, хоча Мілліган і не пам’ятав нічого зі свого минулого.

Бесіда часто переривалась тривалими паузами, під час яких письменник чекав, поки до нього вийде та з особистостей, котра могла знати відповідь на його запитання. За якийсь час його безіменний співрозмовник сказав:

— Біллі тепер заборонено займатися живописом. Він намалював дві картини, але їх знищать, якщо вони залишаться тут. Якщо вони потрібні вам для книжки, краще заберіть їх.

Мілліган вийшов і невдовзі повернувся з двома полотнами. Перша робота залишилась незавершеною й непідписаною. На ній був зображений похмурий нічний краєвид: чорні дерева на тлі темно-синього неба, чорний хлів і звивиста дорога. Друга картина була пейзажем у соковитих барвах і була підписана «Томмі».

— То ти — Томмі? — запитав письменник.

— Я не знаю, хто я.

(3)

Наступного ранку Алана Ґолдзбері викликали до судді Роджера Дж. Джонса з Афінського окружного суду в цивільних справах. Помічник генерального прокурора Девід Белінкі подав від імені штату Огайо клопотання, в якому вимагав перевести Міллігана до шпиталю для душевнохворих злочинців у Лімі. Ґаса Голстона вже було вирішено повернути до в’язниці Лебанона.

Ґолдзбері звернувся до судді Джонса з проханням дати йому час поговорити зі своїм клієнтом.

— Я вважаю, що пан Мілліган має право знати про це клопотання. Згідно з параграфом 5122.20, він може як мінімум вимагати провести невідкладне слухання. Оскільки мого клієнта не сповістили про те, що відбувається, я хочу заявити від його імені: він має повне право бути присутнім на розгляді своєї справи. Зараз ви позбавляєте його цієї можливості.

Суддя відхилив прохання адвоката, і Белінкі викликав свого єдиного свідка — Рассела Кремінса, начальника охорони в Афінському центрі психічного здоров’я.

— Пане Кремінсе, чи знаєте ви що-небудь про нещодавні сутички пана Міллігана з персоналом шпиталю?

— Так. У мене є письмові звіти […] такого собі М. Вілсона, котрий працює асистентом психіатра, а також офіцера Клайда Барнгарта, який того вечора був на чергуванні. Інцидент стався 26 вересня 1979 року. […] Я не впевнений, що наше закрите відділення, де зараз утримується пан Мілліган, достатньо для цього надійне.

— Тобто ви як особа, яка відповідає за охорону шпиталю, сумніваєтеся, що […] будівля адекватно оснащена для того, аби спинити пана Міллігана, якщо той замислить утечу?

— Саме так. Я дуже сумніваюсь, що ми зможемо його втримати, якщо він справді захоче вирватись.

— Чи маєте ви інформацію з перших вуст про те, що відбувалось того дня, коли пан Мілліган спробував утекти? — спитав Белінкі.

— Так. Пан Мілліган і ще один пацієнт, пан Ґас Голстон, виламали двері відділення РІТ (так ми називаємо відділення реєстратури та інтенсивної терапії, де ці двоє лікувались). Використавши стілець, вони збили замок із дверей, що вели на пожежні сходи, й помчали вниз […] в очевидній спробі втекти. […] Пацієнти дістались стоянки, де в Міллігана була машина, котру він, між іншим, пригнав туди після однієї з самовільних відлучок. Мілліган відімкнув дверцята й збирався сісти в автомобіль […]».

Далі начальник охорони розповів, що Мілліганові не дали залізти до машини і тоді вони з Голстоном гайнули до пагорба. Троє охоронців усе ж таки спромоглись упіймати Міллігана й доправити його до відділення № 5.

Вислухавши свідчення Кремінса, суддя Джонс задовольнив клопотання генеральної прокуратури, постановивши відіслати Міллігана до Ліми.

4 жовтня 1979 року, о другій годині дня, руки Біллі скували наручниками, ланцюг від яких тягнувся до залізного обруча в нього на поясі. Не давши йому ні з ким попрощатись, окрім лікаря Кола, юнака забрали геть. На нього чекала трьохсоткілометрова поїздка до Державного шпиталю для душевнохворих злочинців у Лімі.

Розділ 23

(1)

«Колумбус Диспетч» від 5 жовтня 1979 року:

ВИСОКОПОСАДОВЦІ КВАПЛЯТЬСЯ З ПЕРЕВЕДЕННЯМ МІЛЛІГАНА

Автор Роберт Рут

Як стало відомо з надійних джерел, переміщення Вільяма С. Міллігана, ґвалтівника з синдромом множинної особистості, до психіатричного шпиталю максимально суворого режиму в Лімі було прискорене завдяки прямому втручанню чиновників.

Наше джерело повідомило, що наказ про переведення вийшов після того, як у середу до Афінського центру психічного здоров’я, де Міллігана утримували протягом останніх десяти місяців, декілька разів телефонували зі штаб-квартири Департаменту штату Огайо у справах психічного здоров’я.

Щонайменше один із цих дзвінків був від Тімоті Моріца, голови Департаменту. […] Двоє представників Законодавчих зборів штату — демократ Майк Стинціано з Колумбуса й республіканка Клер Бол-молодша з Афін — неодноразово скаржились на те, що з ґвалтівником поводяться надміру поблажливо.

У четвер Стинціано й Бол привітали рішення відіслати Міллігана до Ліми, причому Бол додала: «Дивно, що з цим тягнули так довго».

Стинціано сказав, що він і далі стежитиме за цією справою, аби переконатися, що Міллігана не випустять із психіатричного шпиталю суворого режиму, допоки молодик становитиме бодай найменшу небезпеку для суспільства.

Через день після переведення Міллігана суддя С. Фарел Джексон із Ланкастерського суду в цивільних справах виніс ухвалу щодо клопотання Міллігана про ануляцію його зізнання в пограбуванні аптеки «Ґрей Драґстор»:

Вільям С. Мілліган зобов’язаний був надати переконливі докази на підтвердження своєї заяви, що 27 березня 1975 року він страждав на душевну недугу. […] Ретельно проаналізувавши всі свідчення, суд не вважає їх достатньо вагомими для того, аби дійти висновку, що 27 березня 1975 року Вільям С. Мілліган був недієздатним і тому не міг адекватно захищатись у суді й не усвідомлював своїх дій, коли