Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

маркізу, заглиблену в роздуми, з яких її вирвав спричинений мною, коли я заходив, шелест. Живе здивування, що з’явилося на її обличчі, відверто натякнуло мені, що саме я був єдиним предметом її марень. Очі в неї були перелякані, так наче шукали порятунку від небезпеки. Вона, однак, стямилася, посадила мене обіч себе й почала звичним в Італії запитанням:

— Lei a girato questa mattina? Чи ходив ти сьогодні вранці на прогулянку?

Я відповів, що був на корсо, де бачив багато гарних жінок, а найпрекраснішою серед них була маркіза Лепарі.

— І ти, синьйоре, не знаєш гарнішої? — запитала моя сусідка.

— Вибач, синьйоро, — відповів я, — я знаю в Іспанії певну молоду особу, значно гарнішу.

Ця відповідь мала справити прикрість маркізі, бо вона знову запала в роздуми, опустила гарні очі й повним смутку поглядом втупилася в землю. Щоб відволікти її, я розпочав звичну розмову про любовні почуття; вона тоді підняла на мене млосний погляд і запитала:

— А ти переживав коли-небудь ті почуття, які так чудово вмієш описувати?

— Звичайно, — вигукнув я, — навіть у сто разів сильніші й ніжніші, і якраз до тієї особи, про надзвичайну красу якої я тобі згадував.

Не встиг я вимовити ці слова, як обличчя маркізи смертельно зблідло; вона впала на землю, мов нежива. Мені ніколи ще не траплялося бачити жінок у подібному стані, і я не знав, що робити; на щастя я помітив двох служниць в іншому кінці саду, побіг до них і послав на порятунок їхній сеньйорі.

Потім я вийшов із саду, роздумуючи про те, що зі мною трапилося, а передовсім дивуючись силі кохання й тому, що одна іскорка, запавши в серце, може заподіяти в ньому несказанне спустошення. Мені шкода було маркізу, я докоряв собі, що став причиною її страждань, однак не уявляв навіть, що міг би — чи то заради італійки, чи заради будь-якої іншої жінки на світі — забути про Ельвіру.

Наступного дня я пішов на віллу, але мене не прийняли. Синьйора Падулі погано себе почувала; наступного дня в Римі багато говорили про її хворобу, боялися навіть за її життя, я ж знову терзався думкою, що став мимовільною причиною її нещастя.

На п’ятий день після цього випадку до мене прийшла молода дівчина, закутана в мантилью, яка закривала все її обличчя. Незнайомка сказала мені таємничим голосом:

— Синьйоре чужоземцю, одна вмираюча жінка неодмінно хоче з тобою побачитись, ходи зі мною.

Я здогадався, що йдеться про синьйору Падулі, і не смів опиратися бажанню помираючої. Карета чекала на мене в кінці вулиці, я сів у неї, і ми прибули на віллу.

Через задній вхід ми увійшли в сад, потрапили в якусь темну алею, звідти, пройшовши довгим коридором і кількома такими ж темними кімнатами, прийшли в кімнату маркізи. Синьйора Падулі лежала в ліжку, вона подала мені білосніжну руку, оглянула мене повними сліз очима й тремтячим голосом промовила кілька слів, яких я спершу навіть не розчув. Я подивився на неї. Як же їй до лиця була ця блідість. Внутрішні страждання раз по раз викривляли риси її обличчя, але на устах грала ангельська усмішка. Та сама жінка, яка ще кілька днів тому була такою здоровою і веселою, сьогодні вже схилялася до могили. І я був отим негідником, якій підрізав цю квітку в самому буянні розквіту, я мав зіпхнути в прірву таку красу. Від самої цієї думки моє серце скувало кригою, мене охопив несказанний жаль, я подумав, що, може, всього лиш кількома словами можу врятувати їй життя, тож упав перед нею на коліна й притиснув її руку до своїх губ.

Пальці її палали; я гадав, що від гарячки. Я підняв очі на хвору й побачив, що вона лежить напівгола. До цього часу я ніколи не бачив, щоб жінка мала відкрите щось більше, ніж обличчя і руки. Погляд у мене затуманився, коліна затремтіли. Я зрадив Ельвіру, сам не знаючи, як до цього дійшло.

— О бог кохання, — вигукнула італійка, — ти сотворив чудо! Той, кого я кохаю, повертає мені життя.

Зі стану абсолютної невинності я поринув у вир найвитонченіших насолод. Ощасливлений надією, що до маркізи повернеться здоров’я, я вже й сам не знаю, що говорив; гордість від усвідомлення всемогутності моїх почуттів охопила все моє єство, за одними визнаннями тут же йшли інші, я відповідав непитаний і запитував, не чекаючи відповіді. До маркізи явно поверталися сили. Так минуло чотири години, врешті-решт служниця прийшла сказати нам, що вже час розлучитися.

До карети я йшов з певним трудом, спираючись на плече дівчини, яка кидала на мене такі ж палкі погляди, як і її синьйора. Я був переконаний, що славна дівчина в цей спосіб виражає мені свою вдячність за повернення здоров’я її синьйорі, і ощасливлений тим, що мені це так добре вдалося, я від усього серця обійняв її. Вдячність молодої дівчини дійсно мала бути безмежною, бо вона так само сердечно обняла мене, сказавши:

— Нічого, прийде й моя черга.

Проте ледь-но я сів у карету, як думка, що я зраджую Ельвіру, стала несказанно мучити мене.

— Ельвіро, — вигукнув я, — люба моя Ельвіро, я зрадив тебе!.. Я не вартий тебе!.. Хай буде проклята та хвилина, коли я піддався вмовлянням повернути здоров’я маркізі!

У такий спосіб я висловив усе, що звичайно говорять у таких випадках, і приїхав додому, твердо вирішивши ніколи більше не повертатися до маркізи.

Коли наш гість завершував ці слова, цигани прийшли до ватажка за наказами, і той попросив свого давнього приятеля відкласти на завтра продовження розповіді, сам же пішов до своїх людей.

День сорок другий

Наступного дня ми всі зібралися в тому самому ґроті, й маркіз, бачачи, що ми нетерпляче чекаємо на продовження історії його пригод, почав так:

Продовження історії маркіза Торреса Ровельяса

Я вже вам казав про докори совісті, які терзали мене від думки про зраду Ельвірі. Я не сумнівався, що служниця маркізи з’явиться наступного дня, щоб знову відвести мене до ліжка своєї синьйори, але присягнувся собі, що прийму її якнайгірше. Однак, на моє велике здивування, Сильвія ані наступного дня, ані пізніше не приходила. Нарешті через тиждень вона прийшла, одягнена значно краще, ніж того вимагала її приваблива зовнішність. Я вже давно помітив, що служниця гарніша від своєї