Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

— А ви як?

— Губернатор задоволений, начальник поліції теж, одне слово, всі задоволені. Та ще й начальство хоче створити відділ нерозкритих справ і перевести мене туди.

— Нерозкритих справ? Але ж як не маєш ні злочинця, ні жертви, це сумнівне задоволення. По суті — історія мерця.

— Це історія живих. Якщо говорити про Нолу Келлерґан, то батько мав право знати, що сталося з його донькою, а Квеберта ледве не засудили ні за що. Правосуддя повинне мати змогу завершити роботу, навіть через довгі роки після злочину.

— А Калеб? — запитав я.

— Гадаю, в цього чоловіка просто дах поїхав. Знаєте, в таких справах ідеться або про серійного вбивцю — та за два роки до і після викрадення Ноли в окрузі не сталося жодного схожого злочину, — або про тимчасову втрату розуму.

Я кивнув.

— Єдине, що мене непокоїть, це Пратт, — сказав Ґегаловуд. — Хто його вбив? І чому? В цьому рівнянні є невідоме, і боюся, ми його так і не розв’яжемо.

— Ви так само думаєте на Стерна?

— У мене лише підозри, більше нічого. Я вже викладав вам свою теорію: в його стосунках із Лютером не все ясно. Що їх пов’язувало? І чому Стерн не сказав, що в нього пропало авто? Справді дивно. Чи міг він бути непрямим чином причетний до цього діла? Міг.

— Ви не запитували в нього про це? — запитав я.

— Запитував. Він двічі прийняв мене, був дуже люб’язний. Сказав, що йому аж полегшало, коли він розповів про ту історію з портретом. Ще сказав, що дозволяв іноді Лютерові брати чорний «шевроле монте-карло», бо його блакитний «мустанґ» часто виходив із ладу. Хтозна, чи це правда, та пояснення цілком правдоподібне. Все правдоподібне. Я вже днів із десять порпаюся в Стерновій біографії, та нічогісінько не знаходжу. З Сіллою Мітчелл я теж спілкувався, запитував, куди подівся братів «мустанґ»; вона сказала, що й гадки не має. Авто зникло. У мене нічого нема проти Стерна, жодних натяків на те, що він якось причетний до цієї справи.

— Чому такий чоловік, як Стерн, дозволяв керувати собою власному водієві? Потурав його примхам, давав авто… Я тут чогось не втямлю.

— І я, письменнику. І я.

Я поставив кулі на більярдному столі.

— За два тижні маю дописати книжку, — сказав я.

— Уже? Хутко ж ви.

— Та не дуже. Ви, либонь, вважаєте, що книжку я зліпив за два місяці, а насправді я згаяв на неї два роки.

Він усміхнувся.

*

Наприкінці серпня 2008-го я дописав «Справу Гаррі Квеберта», книжку, що за два місяці по тому мала шалений успіх. Я навіть дозволив собі розкіш закінчити її трохи завчасно.

Пора було повертатися в Нью-Йорк: Барнаскі готувався до початку масштабної рекламної кампанії — мали відбутися фотосесії та зустрічі з журналістами. За випадковим збігом я виїхав із Конкорда передостаннього дня серпня. Дорогою заскочив до Аврори, побачитися з Гаррі в його мотелі. Він, як завжди, сидів перед дверима номера.

— Я їду в Нью-Йорк, — сказав я.

— Що ж, прощавайте…

— Не прощавайте, а до побачення. Незабаром повернуся. Я відновлю ваше добре ім’я, Гаррі. Дайте мені кілька місяців, і ви знову станете найшанованішим письменником Америки.

— Маркусе, навіщо вам це?

— Бо ви зробили мене тим, ким я є.

— Та й що? Вважаєте, ви мені заборгували? Я зробив із вас письменника, та оскільки в очах громадської думки я, здається, вже перестав ним бути, ви тепер намагаєтеся повернути мені те, що я вам дав?

— Ні, я вас бороню, бо завжди вірив у вас. Завжди.

Я простягнув йому грубий пакет.

— Що це? — запитав він.

— Моя книжка.

— Я не читатиму.

— Мені потрібна ваша згода на її публікацію. Ця книжка ваша.

— Ні, Маркусе. Вона ваша. У тім-то й річ.

— Яка така річ?

— Гадаю, це чудова книжка.

— То в чому ж річ?

— Це непросто, Маркусе. Колись ви це зрозумієте.

— О боже, то що ж я зрозумію? Скажіть нарешті! Скажіть!

— Колись збагнете, Маркусе.

Запало довге мовчання.

— Що ви тепер робитимете? — запитав я.

— Тут я не залишуся.

— Де це — тут? У мотелі, в Нью-Гемпширі, в Америці?

— Я хочу опинитися в письменницькому раю.

— У письменницькому раю? А це що таке?

— Письменницький рай — це те місце, де ви можете переписати своє життя так, як хотіли б його прожити. Бо сила письменників, Маркусе, в тому, що вони самі вирішують, який у книжки буде кінець. Вони можуть залишити героя живим або убити, можуть змінити все. У письменників у пальцях сила, що вони про неї й самі не підозрюють. Їм досить заплющити очі, й життя поверне назад. Ох, Маркусе, що сталось би 30 серпня 1975 року, якби?..

— Минуле не можна змінити, Гаррі. Не думайте про це.

— Як я можу не думати?

Я поклав рукопис на стільці коло нього і вдав, ніби вже йду.

— Про що йдеться у вашій книжці? — запитав Гаррі.

— Це історія про чоловіка, який покохав юну дівчину. Вона мріяла про їхнє прекрасне майбутнє. Хотіла, щоб вони жили разом, щоб він став великим письменником і університетським викладачем, щоб у них був собака кольору сонця. Та одного разу дівчина зникла. Її так і не знайшли. А чоловік сидів удома й чекав. Він став великим письменником, університетським викладачем, і в нього був собака сонячного кольору. Він зробив усе так, як вона просила, і чекав її. Він більше нікого не покохав. Він був вірний і чекав, що вона повернеться. Та вона так і не повернулася.

— Бо вона померла!

— Так. Але тепер чоловік може оплакати її і попрощатися з нею.

— Ні, запізно вже! Йому тепер шістдесят сім років!

— Ніколи не пізно покохати знову.

Я приязно помахав йому рукою.

— До побачення, Гаррі. Приїду в Нью-Йорк, зателефоную.

— Не дзвоніть. Так буде краще.

Я спустився зовнішніми східцями, що вели до паркувального майданчика, і вже сідав було в авто, аж почув, що він гукає з балюстради другого поверху:

— Маркусе, яке сьогодні число?

— Тридцяте серпня, Гаррі.

— А котра година?

— Майже одинадцята.

— Ще більше восьми годин, Маркусе!

— До чого?

— До сьомої вечора.

Не відразу второпавши, я спитав:

— А що буде о сьомій вечора?

— Ви добре знаєте, що ми з нею зустрінемося. Вона прийде. Погляньте, Маркусе! Погляньте, де ми! Ми в письменницькому раю! Варто лише написати — і все зміниться!