Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

— Уявляєш, — після довгої паузи озвалася Вікторія, — мої батьки родом зі Спрінгфілда, і вони почали зустрічатися ще в школі.

Я не розумів, чому вона про це говорила. Можливо, був якийсь зв'язок? Чи ж Вікі просто вкотре змінила тему?

— Вони навчалися в одному класі? — навіщось спитав я.

Хоча так, внутрішньо я розумів навіщо — мені не хотілося, щоб вона замовкла. Мені подобалося слухати її, хоч сам я не міг сказати щось спокійно.

— Вірно, — відповіла Вікі, зиркнувши на мене, — навчалися в одному класі.

— Чирлідерка та футболіст?

На мій подив, Вікторія тихо засміялася й замотала головою.

— Ні, Джоне, усе не так банально.

Вона лише промовила моє ім'я, але до чого ж було приємно чути його з її вуст. Мої плечі опустилися, відпускаючи частину напруги.

— Батько писав статті для шкільної газети та займався хореографією, а мама була в драматичному гуртку, і постійно брала участь у різноманітних соціальних проєктах нашого міста. Але це не завадило їм стати королем та королевою на випускному балі.

— Вони й досі цим займаються?

Вікторія ніби не почула моє питання, занурившись у спогади. Вона не усміхалася, а в очах, здавалося, застиг смуток. У той самий момент у голові майнула думка, що ця історія не матиме щасливого кінця.

— Закінчивши школу, вони, звісно ж, вступили до одного університету — Орегонського, який у місті Юджин. Мама, як і мріяла, пішла навчатися на соціального працівника, а батько обрав журналістику. — Вікі замовкла, але я не хотів її квапити чи ставити недоречні запитання. Наче обміркувавши наступні слова, вона продовжила: — В університеті батько й далі займався танцями, але все ж таки більше часу почав приділяти письменництву. Саме в студентські роки він написав розповідь, яка посіла перше місце на конкурсі молодих авторів штату Орегон. Його одразу помітили та запропонували роботу в газеті «Орегон Пост», на яку він погодився. До слова, мама була проти, вважаючи, що освіта важливіша, але все ж таки підтримала його. Вона, до речі, була найкращою на курсі. — На останній фразі обличчя Вікторії осяяла усмішка гордості.

— То твоя мама соціальний працівник? — спитав я, сподіваючись, що знайшов правильний шлях.

Але замість того, щоб яскравіше всміхнутися, вона поникла.

— З кожним днем батько все більше займався роботою, забиваючи на навчання. Згодом йому навіть виділили окрему колонку, яка користувалася популярністю. А коли вони були на третьому курсі, мама завагітніла. — На мить мені здалося, що Вікі сказала це з сумом.

— Тобою? — спитав я й у відповідь отримав кивок.

— Батько міг працювати віддалено, заробляв на той час дуже добре, тому батьки вирішили покинути навчання і повернутися до Спрінгфілда. Знаєш, коли люди дорослішають, часто відмовляються від своєї мрії, зіштовхуючись із суворою реальністю. Ось так і сталося з мамою! Вона сиділа вдома, виховуючи мене, а батько їздив по штату, оглядаючи різноманітні заходи.

З кожним словом голос Вікі ставав сумнішим, а в моїх грудях зростала тривога. Я не розумів, чому вона все це розповідала мені, але усвідомлював, що скоро дізнаюся. А ще я вже не сумнівався, що кінець історії не буде щасливим.

— Звичайно, на заходах не обходиться без алкоголю. Як казав батько: «Алкоголь допомагає розв'язати язики потрібним людям, але мені теж треба пити». Він став випивати не лише на свята, а й у будні, аргументуючи це тим, що йому потрібне натхнення. Коли мені було років шість, мама почала турбуватися, адже так зване натхнення просто переросло в пияцтво, що заважало роботі.

Вікторія замовкла, витягла ноги і знову почала смикати навушники, які до цього закрутила навколо плеєра. Її волосся було зібране на потилиці білою шпилькою, але пасма, що вибилися, спадали на обличчя, ховаючи його від мене.

— Як ти вже зрозумів, мого батька звільнили з «Орегон Пост», хоч вони терпіли його довго. Через пияцтво він подавав статті із запізненням, та і якість їх стала жахливою. Якийсь час ми жили на заощадження, але потім у мами вдалося влаштувати батька до школи. Він викладав танці та вів драматичний гурток. Власне, батько й був нашим першим учителем хореографії.

— Ви з подругами разом танцюєте з дитинства? — Мені хотілося відволікти Вікторію від поганих спогадів, тому, поставивши запитання, я обережно усміхнувся.

— Так, ми навчалися в одному класі й у такому складі виступаємо ще зі школи, — повернувшись до мене й подарувавши лагідну усмішку, відповіла вона.

— Отже, завдяки батькові ти досі займаєшся хореографією? — Для себе я вже зробив висновок, що ця тема завжди викликала в неї позитивні емоції.

— Ні, йому нема за що дякувати, — заперечила Вікі. — Усього цього вистачило йому на кілька років, і він знову почав пити, навіть у школі. Будучи напідпитку, батько кілька разів назвав учасників драматичного гуртка бездарами, тому зі швидкістю звуку вилетів. Яка ж це була ганьба, ти навіть не уявляєш, — на останній фразі, вона закрила обличчя долонями і важко зітхнула.

Моє серце стиснулося, представивши маленьку руду дівчинку, яку ображають у школі через її батька алкоголіка. Підсунувшись впритул, я злегка штовхнув її плечем у плече.