Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

ДЖОН

— Привіт, — несміливо сказала Вікторія, порушуючи довге мовчання.

Коли Еріка сховалася в наметі, я знову запанікував і подумки разів сто накричав на Джейка, що підбив мене на все це.

— Привіт, — хрипко озвався я.

І знову мовчання! Що ж, чорт забирай, я збирався говорити? Якось мені не допомагало те, що ми залишилися наодинці. І я явно виглядав повним ідіотом в очах Вікі.

Прямуючи сюди, я збирався щось їй сказати, точно збирався. Вона стояла й дивилася на мене, чекаючи на слова. А якщо я планував і далі мовчати, то цим міг зробити тільки гірше.

— Е-е-е, — промимрив я і прочистив горло, — я хотів поговорити...

— Т-с-с, — шикнула вона, приклавши вказівний палець до губ.

І що? Так, я почав витріщатися на її губи.

Вікі зробила крок у мій бік, впевнено взяла за руку та повела за собою, минаючи місце для багаття і відводячи ближче до води.

«Така маленька й тепла долоня», — думав я, йдучи слідом.

Відійшовши від табору приблизно на п'ятнадцять ярдів, Вікторія зупинилася і, на жаль, відпустила мою руку.

— Не хочу розбудити дівчат, — розвернувшись, пояснила вона.

Вікі все так і тримала плеєр та навушники, які час від часу смикала, напевно, почуваючись некомфортно поряд зі мною.

«Сьогодні або ніколи!» — подумки промовив я.

— Щодо вчорашнього вечора… — озвався я, але відразу ж затнувся, так і не придумавши правильних слів.

— Все добре, — спокійно сказала Вікторія.

Мотнувши головою, я мимоволі зробив крок до неї.

— Ні, я маю вибачитися.

— Правда, усе добре, — одразу ж запевнила мене Вікі. — Я поговорила з Моллі. Вона передала слова Сема.

«Слова Сема? Які ще слова? Чорт, що він задумав?» — крутилось у моїй голові.

— Якщо чесно, без поняття, що говорив чи просив передати Сем, але я хочу вибачитися перед тобою, — на подив впевнено проговорив я.

Губ Вікторії торкнулася легка усмішка і вона кивнула.

— Добре.

— Зазвичай, я не такий, чесно. Брудні жарти Джеймса частіше всього я пропускаю повз вуха, але це стосувалося тебе… — я зробив ще один крок до неї й замовк, коли своїми ж вухами почув, що тільки-но сказав.

Поки я тараторив, нервово жестикулюючи як божевільний, Вікі зі спокійним виразом обличчя спостерігала за мною. Але коли я запнувся, мені здалося, що її усмішка стала ширшою. Мабуть, Вікторія сама цього не чекала, або ж зніяковіла, не знаю. Але відвівши погляд убік, вона з тихим зітханням сіла на пісок і підібгала ноги до грудей, обхопивши їх руками.

— Чудовий краєвид, тобі не здається?

Збитий із пантелику, я спочатку зам'явся з відповіддю, але потім згадав, як учора вона теж змінювала тему, коли не хотіла відповідати на запитання.

— Так, — погодився я й опустився на пісок поруч із нею. — Буквально півгодини тому так само сидів у нашому таборі та милувався.

Густо усипане зірками небо і повний місяць над лінією води викликали незвичайне почуття умиротворення. Більшість моїх композицій було написано саме вночі, адже така атмосфера завжди надихала. Навіть тоді, у моїй голові крутилася мелодія, але цього разу джерелом натхнення був зовсім не океанський краєвид.

Повернувшись, я впіймав на собі погляд Вікторії, яка з усмішкою спостерігала за мною, поклавши голову на коліна. Мимоволі мої куточки губ поповзли вгору.

— Ти зараз думаєш про музику? — тихо-тихо спитала вона.

— Як ти здогадалася? — я поставив зустрічне запитання, здивувавшись її проникливості.

Вікторія не відповіла, але й погляд не відвела.

Якою ж прекрасною вона здавалася в той момент! Не знаю, була на моєму обличчі усмішка чи вже ні, коли я, ніби заворожений, дивився їй у вічі, які навіть у темряві, здавалося, сяяли неначе рідкісні чисті смарагди. Побачивши Вікі сьогодні вдень, я був зачарований її красою. Моя уява відразу порівняла дівчину з лісовою німфою, а руде хвилясте волосся й очі, кольору весняного листя, тільки завершували образ.

Дивлячись на Вікі у відповідь, я раптом звернув увагу, що вона все ще в моїй футболці. Від такої, здавалося б, дрібниці всередині мене зародилося дивне лоскотливе відчуття, яке до зустрічі з нею було мені незнайомим.

Можливо, я надто довго дивився або Вікі стало ніяково, не знаю, але вона знову відвернулася до води, вмостивши підборіддя на руки, складені на колінах.

— Можна питання? — цього разу я порушив мовчання, а потім швидко спасував: — Але можеш не відповідати, якщо не хочеш.

— Можна, — тихо озвалася Вікі, повернувшись до мене.

— Чому ти вчора так відреагувала? Це тобі щось нагадало? — обережно спитав я.

Почувши питання, вона задумалася, а потім знову відвернулася. Така реакція могла говорити про одне — я попав у ціль. Але мене це не втішило. І про що я тільки думав? Поліз туди, куди не треба. Тепер їй було ще некомфортніше зі мною.