Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

— Гей, усе вже позаду, — прошепотів я, нахилившись ближче, щоб привернути до себе увагу.

— Джоне, після звільнення він почав пити ще більше, а мамі довелося без освіти шукати хоч якусь роботу, — заперечила Вікторія й мені здалося, що на її очі навернулися сльози. — Як я помилялася, думаючи, що гірше не може бути, — втомлено простягла вона, опустивши погляд на плеєр у руках. — Спочатку мама працювала офіціанткою в місцевому кафе, а коли грошей стало не вистачати на наше утримання та випивку батька, найнялася там ще і прибиральницею. Він пив цілими днями, а в гонитві за швидкими грошима пристрастився до азартних ігор. У результаті, коли мені було дванадцять, мамі довелося закласти будинок, щоб розплатитися з боргами батька. Будучи маленькою, я не розуміла, як їй тяжко. Але стаючи старшою, я все частіше була свідком того, як батько бив її, звинувачуючи у всіх бідах.

Ще на початку розповіді, я звернув увагу, що вона з теплотою промовляла «мама», але жодного разу не сказала «тато», тільки «батько». Й ось тепер, я зрозумів, що було тому причиною.

— Чому вона не пішла від нього? Чи чому не вигнала? — я поставив запитання, які одразу з'явилися в голові, щойно Вікторія сказала за побиття її матері.

— Думаю, вона його кохала і до останнього вірила, що все ще може налагодитися, — сумно прошепотіла Вікі. — На моїх очах він часто бив її. Але одного разу, коли мені було чотирнадцять, я влізла, прикривши собою маму, за що отримала сильний удар у живіт.

Від почутого я відкрив рота і з нього вирвалося зітхання, ніби мені самому щойно заїхали під дих. Я мимоволі потягся до її руки і стиснув.

— Це стало останньою краплею, і мама таки вигнала його, — наче знявши важкий тягар із душі, прошепотіла Вікторія і шумно вдихнула. — Ось чому я так відреагувала вчора. Просто злякалася, — на видиху додала вона, у відповідь стиснувши мою руку.

Запанувала мовчанка. Я не знав, що взагалі сказати. Мені було дуже шкода Вікі, але водночас я розумів, що нічого не міг змінити. Це було її минуле, з яким залишалося лише змиритися.

— Мама з дитинства підтримувала мою любов до танців, а у випускному класі сказала, що зробить усе, щоб я пішла вчитися на хореографа, — знову мовчання порушила Вікторія, продовжуючи свою розповідь і тримаючи мене за руку. — Вона не хотіла, щоб я відмовилася від мрії, тому вирішила вдруге закласти будинок і влаштуватися ще на одну роботу. І знаєш, коли Моллі запропонувала втекти, я погодилася не роздумуючи.

Закінчивши, Вікі подивилася мені у вічі. Ми були дуже близько один до одного, але на той момент я думав лише про те, що хотів захистити її від будь-яких проблем.

— Здавалося, що цим я зроблю краще, що мама зможе пожити у своє задоволення, тільки для себе, — Вікторія запнулася, її голос здригнувся. — Але всі ці роки мені так важко без неї, їй, напевно, так само.

Вона шморгнула носом, і я здогадався, що це через сльози. Вивільнивши руку, я обняв Вікі за плечі і притиснув до себе. Якийсь час ми сиділи в мовчанні, занурившись у свої думки. Я зрозумів її реакцію на вчорашню бійку з Джеймсом. Мені стало так неприємно, що вона побачила в мені свого батька, що я ніби відчув присмак гіркоти в роті. Але раз Вікторія сказала, що все добре, значить, так справді було. Тепер я розумів, що вона не просто тихенька, а до біса спостережлива. Напевно, Вікі вміла добре розумітися на людях.

Поступово тендітні плечі перестали здригатися, і вона заспокоїлася. На якусь мить мені навіть здалося, що Вікторія заснула. Але потім вона обережно вивільнилася з обіймів і прошепотіла:

— Вибач, не варто було це все вивалювати на тебе.

— Це ти вибач за вчорашнє. Я, правда, не такий, як твій батько, і не брешу зараз, — щиро сказав я.

Вдивляючись у мої очі, Вікі злегка усміхнулася.

— Я тобі вірю, Джоне.

Вона так пильно дивилася, що здавалося, бачила мене наскрізь. Від цього знервованість повернулася.

Скоріш усього, вловивши мій стан, Вікторія знову відвернулася до океану.

Все-таки Джейк мав рацію, наодинці мені було простіше з нею розмовляти, але не тоді, коли вона дивилася в очі, ще й так уважно.

— Знаєш, адже життя вимірюється не днями, ночами чи роками. Мені здається, воно вимірюється чудовими світанками, які ми зустрічаємо з особливими людьми, — замріяно прошепотіла Вікторія.

— Раніше я ніколи не замислювався про це, але ти маєш рацію, — сказав я, з ніжністю розглядаючи її профіль. — Ти маєш своєрідний погляд на світ, особливий.

Вікі хмикнула і на її обличчі з'явилася усмішка. Чим довше я дивився на неї, тим сильніше всередині мене зростала потреба торкнутися милих щічок і повернути до себе. Її погляд хвилював мене, змушував нервувати, але водночас здавався таким необхідним.

Я простягнув ліву руку і, доторкнувшись до підборіддя, повернув Вікі до себе. Її губи розімкнулися, ніби вона збиралася щось сказати, а очі забігали по моєму обличчі. Я відчув, як серце в грудях завмерло, але потім прискорилося так, що кожен удар віддавав мені у вуха. Вікі сиділа так близько, що, мабуть, теж чула.

— Якщо хочеш, я тебе поцілую, — прошепотів я й одразу ж про це пошкодував. У моїй голові це звучало набагато краще.

Два прекрасні смарагди в одну мить округлилися від подиву, через що я відразу відсмикнув руку.