Читати книгу - "Ярославна"

Звернена на схід, княгиня застигла в позі Оранти, з піднятими руками, як уособлення жіночності, любові, вірності і мужності – вона благословляє захисників міста в ту лиху годину, коли князь був у полоні в половців, а половці підійшли ордою під вали міста…

Оранта (від лат. orans – яка молиться) – один з основних типів зображення Богоматері, що представляє її з піднятими і розкинутими в сторони руками, розкритими долонями назовні, тобто в традиційному жесті заступницької молитви.

Подібна молитовна поза відома з біблійних часів. Перші зображення Богородиці Оранти (без Дитяти) зустрічаються вже в римських катакомбах.

В апсиді (у християнському храмі – вівтарний виступ) Софійського собору (XI ст.) знаходиться одне із найвідоміших зображень Богородиці Оранти – висота фігури 5 м 45 см, один з епітетів, що присвоюються такому зображенню – «Нерушима Стіна».

Богородиця велична і монументальна. Її поза обмежено статична, композиція симетрична, що відповідає задумам стінових розписів і мозаїк, декоративно-прикладного мистецтва.

У візантійському і давньоруському церковному мистецтві був популярний образ Богородиці Оранти з Дитям Христом…

Особливо популярним культ Покрови Богородиці існував у «християнській республіці козаків». Столиця запорожців мала церкву Покрова Богородиці, де й зберігалася найбільша святиня козаків – ікона Богородиці. Вона була небесною заступницею козацького війська, до Богородиці козаки зверталися з молитвами, просили про допомогу в бою, про захист під час навали ворогів, яких тоді, звісно, не бракувало.

Нині «Покрова Богородиці» з портретом Богдана Хмельницького зберігається в Національному художньому музеї в Києві. Це чотирикутна ікона, з країв декорована наліпним орнаментом, а верхня частина оформлена у вигляді церковного аркоподібного входу.

На іконі Богородиця – струнка молода жінка з привабливим обличчям, яка, розставивши руки долонями до глядача, плащем покрила всіх персонажів, котрі моляться на колінах обіч неї. Очі й голова Богородиці звернені до тих, хто молиться, і кого вона захищає. На її голові – єпископська митра, на плечах – червоний із золотим орнаментом плащ, з-під якого видно жовту в рясних квітках юбку, підперезану білим поясом під самими грудьми. Під нею – блакитна довга спідниця, вона закриває навіть черевики, край носка лівої ноги ледве виглядає з-під неї. Серед кількох персонажів ікони і Богдан Хмельницький – він дивиться просто на глядача. На його голові – червона гетьманська шапка з двома пір’їнами, оторочена чорним смушком. На ньому кожух, підбитий чорним хутром, виділяється червона смуга коміра жупана з круглою золотою застібкою під підборіддям. У лівій руці Богдан Хмельницький тримає позолочену гетьманську булаву як символ його влади в Україні. Мистецтвознавці високо оцінюють художні достоїнства ікони «Покрова Богородиці» з портретом Б. Хмельницького.

Йдучи у бій, козаки незмінно співали: «Нам поможе святий Юрій ще й Пречиста Мати…»

В образі Оранти, Богородиці-захисниці, і стоїть княгиня Ярославна в Путивлі, в місті, яке вона захистила від кочівників.

У місті, на валах якого вона, виглядаючи коханого мужа з походу, співала і тужила, і навіки увійшла в нашу історію рядками:

І доки вона стоїть, здійнявши руки, і нечутно шепоче заступницьку молитву, Путивлю ніщо не загрожує…

Молитва – установний текст, який промовляється, виголошується віруючими при звертанні до Бога, до святих.

І хай безбожники заявляють, що це, мовляв, звертання створене магічною фантазією до надприродних сил (духи, боги і т. п.); що це, мовляв, магічні заговори і заклинання, що здійснюються з вірою в можливість впливу на надприродні сили словом (о, в слова велика сила!); що, мовляв, духовенство приписує їм чудодійну силу і стверджує, що з допомогою молитви віруючі можуть «спілкуватися з Богом» і навіть змушувати його змінювати свою волю; що це, мовляв, звичайне чаклунства і воно виховує у віруючих почуття безсилля, нав’язує людям усвідомлення «гріховності», «нікчемності», «безсилля» і містичного настрою; ще це, мовляв, використовується церквою з метою зміцнення влади пануючих класів і безсилля мас, що це…

Багато-багато можна понавиписувати подібних «перлів», що ними не так давно була переповнена комуністична ідеологія, яка істинного Бога замінила «пролетарським вождем» і йому змушувала поклонятися і навіть – навіть! – молитися, але світ знову і знову, зачудовуючись «Словом», повторюватиме молитви Ярославни, а, молячись, ще і ще повторюватиме воістину безсмертні рядки Кобзаря:

Країна Україна. Область Сумська. Перша згадка 1146. Місто з 1146. Площа 10,51 км. Населення 17274 людини (2001). Путивльський район Сумської області. Адміністративний центр Путивльського району.

Географічне розташування. Місто знаходиться на правому березі річки Сейм. На відстані 1,5 км розташовані села Минаково, Сиром’ятникове, Толченикове, Бобино, Чорнобровкіно, Селезнівка і Пруди. На протилежному березі річки розташовані Корольки і Скуносове. Річка в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці (Любка) та заболочені озера. Через місто проходять автомобільні дороги Т-1908, Т-1911 і Т-1914.

Історія. 989 – дата заснування. Перша згадка Путивля датується 1146 роком в якості важливої фортеці Київської Русі між Черніговом і Новгород-Сіверським. Легенда про плач Ярославни на стінах Путивля за князем Ігорем є кульмінацією «Слова о полку Ігоревім» і опери Олександра Бородіна «Князь Ігор». Після битви на р. Ведроші у 1500 році Путивль відійшов до Московського князівства. Під час Великої смути місто стало одним із центрів повстання Івана Болотникова і на якийсь час базою війська Лжедмитрія І. В Російській імперії місто було центром Путивльського повіту Білгородської, потім Курської губерній. З 1926 року у складі Української РСР.

Відомі люди: Ковпак Сидір Артемович (1887–1967) – командир Путивльського партизанського загону і з’єднання партизанських загонів Сумської області, генерал-майор, двічі Герой Радянського Союзу. Руднєв Семен Васильович (1899–1943) – Герой Радянського Союзу (1944, посмертно), один з керівників партизанського руху на Україні, генерал-майор.

Городище, розташоване в урочищі Городок, є дитинцем давньоруського літописного Путивля. У другій половині XII ст. Путивль стає стольним містом однієї з ліній чернігівських Ольговичів. Укріплення міста згадуються в «Слові о полку Ігоревім», що розповідає про плач Ярославни на «заборолі» фортечної стіни. Літопис також повідомляє про спалення посаду Путивля під час вторгнення половців у Сіверську і Чернігівську землі у 1185 році після розгрому військ Ігоря. Остання згадка Путивля як давньоруського міста відноситься до 1304 року, а в 1356 році його захопив литовський князь Ольгерд.

В місті проведені неодноразові археологічні розкопки. До останнього періоду існування давньоруського міста (середина XIII ст.) відноситься масове поховання мирних мешканців і захисників Путивля, виявлене в 1979 році. Нині на місці братської могили встановлений пам’ятник.

Численні групи туристів, прибуваючи автобусами до Путивля, знайомляться з історико-культурним заповідником: відвідання краєзнавчого музею,