Читати книгу - "Ярославна"

Воно й повернулося.

До них. Бо горе, завдане комусь, завжди повертається до тих, хто його породжує.

Недарма ж наші предки застерігали: посієш вітер…

Половці сіяли, сіяли вітер, доки й не пожали бурю, яка їх врешті-решт і змела…

Це ж стільки віків мало прошуміти над сивою ковилою-тирсою половецького степу, над його прадавніми курганами й над кам’яними бабами, що їх один географ у своїй книзі назве «кам’яними дядьками» і «кам’яними дівками», поки край той не стане Донеччиною!

І на згадку про торків у степах залишаться в басейні Сіверського Дінця географічні назви – вони й збережуть імена тих войовничих племен: Печенізька гора, село Печеніги (неподалік від Чугуєва), ріки Тор, Сухий Торець, Казенний Торець, Кривий Торець, села з однаковими назвами – «Тореське» (Костянтинівський та Краснолиманський райони Донецької області) та інші.

Та ще залишилися в степах понад Дінцем та іншими тамтешніми ріками (і все ж таки, який жаль, що ми не знаємо, де колись протікала Каяла-Сюурлій!) кам’яні баби. Теж на згадку про торків. (Селянки з навколишніх сіл їх по весні, на Благовіщення, навіть білять вапном – оберігають. І це зворушливо. «Бо ж то, – кажуть, – од тих людей, котрі тут жили, залишилися бабусі кам’яні. Може, їхні й матері…»)

Збереглися про ті кам’яні боввани (слов’яни на зорі своєї історії ставили теж боввани, але – дерев’яні) в Україні легенди і передання. Хоча б на кшталт ось такої:

«Кам’яні баби, кажуть, були колись такими ж людьми, як і ми, але покам’яніли. Сталося це так: Бог створив людей раніше сонця, і жили вони в темряві, харчувалися плодами рослин. (Правда, не зрозуміло, як рослини могли в темряві рости та ще й давати плоди, але… Передання тим і поетичні, що в них своя філософія, яка не підвладна нам). Але ось з’явилося сонце. Люди сполошилися і, щоб спекатися сонця, почали виходити на високі могили і плювати на нього. Бог прокляв за це людей – і вони, де стояли, там і скам’яніли. Та в цих скам’янілих людей, кажуть, є надія знову перетворитися, зробитися такими ж живими, якими їх Бог був створив».

В енциклопедіях про них можна прочитати: стародавні кам’яні статуї (до 4 м заввишки), що ставились в кочових народів на могилах і були пов’язані з культом предків. Поширені в степовій частині Європи й Азії від Прикарпаття до Монголії. Зображують чоловічі й жіночі статуї – з незмінними чашами у схрещених на животах руках; що належать вони до бронзового віку, раннього залізного віку й часів середньовіччя. Українські кам’яні баби мають різну «національність», адже їх полишили і скіфо-сарматські племена (VII ст. до н.е. – IV ст. н.е.), і тюркомовні народи (VI–XIII ст.), зокрема половці.

Стоять вони, як ніби вчора поставлені, хоч і потемніли, потріскалися на спеці та морозі, на дощах та інших негодах, наче аж зсутулилися трохи, але все ще, мабуть, виглядають своїх людей… Над ними іноді прохурчать кам’яні куріпки – сторожкі птахи з родини фазанових, кеклики, прокричать до них на своїй, нам незбагненній, мові і зникнуть в сивій тирсі, а кам’яні баби знову самотні. Тиша. Сонце пряжить. Безлюддя. Ковила-тирса, типчак-тонконіг. Деколи пролетить у піднебессі степовий орел, нині вже рідкісний, оглядаючи з піднебесся свої володіння. А їм, кам’яним, здається, що ось-ось вигулькнуть з-за обрію галасливі кінні орди, заскриплять дерев’яними колесами повстяні кибитки на возах, і їм все ще – все ще! – здається, що

Та ще й сьогодні існують на Україні кілька сіл з назвою цього назавжди зниклого народу: Велике Половецьке, Мале Половецьке на Київщині, Половецьке на Житомирщині, Половці на Тернопільщині.

Та ще лишилося село на Полтавщині Полове, хоч із з близькою назвою – Полове, але ж його жителів і нині називають… половцями.

А колись і віки та віки тому ці степи повнились тупотом кінських табунів, над ними здіймалися нелічені дими кочових племен, скрипіли вози, колись тут рискали вовки, лисиці гавкали на черлені щити, та в піднебессі кружляли хижі птахи, і хмарами йшли незліченні орди половецьких ханів.

Багато віків пропливе, доки Половеччина нарешті стане Донеччиною, і донеччанин Володимир Сосюра напише, як на віки закарбує:

Його молодший побратим Станіслав Жуковський, до речі, лауреат премії імені Володимира Сосюри, про ті краї, про Донеччину і про всю Україну, напише на одному подихові:

І залишиться на віки в Історії фраза про те, що земля, яка вільно розкинулась між Дніпром і Доном, від Сіверського Дінця і до Азовського моря, колись називалася Диким Полем…

Минуть століття, і на південному краю горба, де колись був первісний Путивль, званий Городком, на честь 800-річчя «Слова о полку Ігоревім» у 1982 році буде встановлена монументальна бронзова скульптура Ярославни (скульптор