Читати книгу - "Смерть Верґілія"

Тиша всередині тиші… Межі були навсібіч відкриті, та, хоч скільки всього вже позаду залишено й лишилося без вороття, ніщо не могло загубитись безслідно у рівновазі вселенського кола; так, позаду залишено, далебі, вже багато, та не призвело це ні до зубожіння, ні до самотности, ба більше, це було радше навіть збагачення, бо все забуте зосталося добре збереженим. Простір безпам’ятства всотував дедалі обширніші сфери простору спогадів і все ж не виходив за його межі, тож обидва ці простори чимдалі міцніше зливалися в ще один простір спогадів усередині першого, — у простір до краю ясної пам’яті, до краю безмежної пам’яті, й буття у цій новій єдності уже двоїлось так, що зливалися в нову єдність і олов’яно-м’яка тиша вод, і тиша, що розпростерлась над нею її золотаво-м’яким віддзеркаленням. Спогади усередині спогадів… Поєднані з тишею, що огортає співця, перш ніж він доторкнеться до струн, у тиші, коли ліра ще не забриніла, коли ті, що очікують, не знемагають іще від чекання, злилися водно, в нове ціле і спів, і слух, і той, хто співав, і хто слухав, бо загриміла нарешті могутня німота чарівної музики сфер, з німоти народжена, але і в обох — хто співав і хто слухав — народжена, пролунала із тиші, але і в обох пролунала, пролунала і в їхній двоєдності, поєднаній з тишею, з чеканням і з лірою, поєднаній піснею, і тоді буття сфер увібрало у себе все суще; і не було ні того вже, хто так очікував, ані того, на що він очікував, не було ні того вже, хто прислухався, ані того, до чого він прислухався, ні того, хто дихав, ані самого дихання, ні спраглого, ні живодайного трунку, у новій подвійній єдності тепер вже ніщо не ділилося надвоє, доти розділене надвоє злилося в повік неподільну вже єдність, у самé це чекання, в саме наслухання, в саме уже дихання, в саму уже спрагу, й нескінченний потік, що його затягла в себе єдність, — він і був цим чеканням, був наслуханням, був він і диханням, був він і спрагою, він усім цим ставав щораз більшою мірою, усе нестерпиміше і нетерплячіше, ставав неминуче й усе неминучіше, наказом ставав і провіщенням, і це стосувалося й Плотія, бо той, немов усвідомивши, що настав край тривалости, немов усвідомивши єдність початку й кінця, але й усвідомивши також роздвоєність, що їй покоряється будь-яка єдність, а отже, й він сам покоритися має, — він зрікся усе ж таки єдности свого буття й хоч і на хвилю, а роздвоївся також (адже один його образ спокійно сидів, утішаючись спокоєм, на банці у човнику, а другий підвівся і розвалькувато, як справжній моряк, ступив ближче і ще раз — і, очевидно, востаннє — підніс кухля з водою, щоб спраглий — ох, та хіба ж його палить ще спрага?! — іще раз попив; але щойно зробив він ковток, коли глядь — те, що він пив, був зовсім не трунок, а що тамував, була зовсім не спрага, о ні, то причастя було, то було причащання до цільности подвійно віддзеркаленого буття, то було входження у нескінченний плин вод, то була переповненість внутрішнім зором незримости, але воднораз і порожнє знання на межі, де змикається коло пізнання, кільце ніщоти; було то саме змикання, зімкнення безкраю, подвійно спрямованого, в якім майбуття переходить в минувшину, минувшина — у майбуття, щоб — о подвоєння в самому подвоєнні, віддзеркалювання в самім віддзеркаленні, незримість в самій незримості, — не було вже потреби ні у спасителі, ні в причандаллі, ні в кухлі, що замикав у собі рідину, ні в руці, що підносила кухля; по суті, не потрібні були і вуста, що приймали питво; відпала потреба уже в усьому, адже будь-яка дія — чи то пиття, чи щось таке інше, ба навіть життя, — все втратило силу, пригасло унаслідок якоїсь закономірности, що згладила всі суперечності й не допускала тепер жодного поділу; і ти ба, слонова кість кухля обернулася раптом твердим бурим рогом, а потому розтанула легенькою бурою хмаркою, і разом із кухлем пощезло усе, що було, пощезло не просто, як фантасмагорія, що явилась у мріях, а як сон-мрія, якому судилося бути немарним, і саме тому пощезнув тепер і Плотій, саме тому він, у полоні подвоєння, коли пригасають, стираються образи, вибрав такий самий шлях, що і решта супутників, разом із ними і рештками власного імени він канув у вічність, пішов у непам’ять, лишившись усе ж таки в пам’яті, людина незмінної вдачі, яким був завжди, незмінний товариш. Отак воно все і вершилося, поки губами і горлом текла рідина без вологи, питво без смаку, текло, але не зросило ані губів, ані язика, ані горла; отак і вершилось прощання із Плотієм, вершилося з ласки його щирої дружби; і обидва вони, осяяні оком вселенським, обидва із зором, затуманеним слізьми уселенськими, звернувши один до одного дружні, чисті, як істина, вологі від забуття уселенського погляди, — обидва могли вже й не плакати, могли не страждати й не мучитись, а нишком прощатись, і їм було легко. Легке прощання, тиша у тиші.

Уже годі було щось утримати, та вже й не потрібно було нічого утримувати; вже не було суперечностей, і він, хто оце щойно ковтнув того трунку, він, Публій Верґілій Марон, тепер уже також не потребував свого імени, міг від нього звільнитися, як від одежі, міг дати йому потьмяніти і обернутися на звичайне знання, піти у крихке забуття, навдивовижу невинне і чисте, бо далі пливти, крізь нескінченність іще одну, він, хоч і не самотній, мав тепер сам. Тривога його вже не вабила, зустрічі вже не чекали. Самотнішим стало і світло, чистішим іще і невиннішим, ніж було досі; його заступила сутінь, дивна і дивовижна сутінь, і хтозна, чи довго ця сутінь тривала, бо хтозна, коли вона впала, і хтозна, коли мала розвіятись, бо сонце, схилившися над неозорим окраєм хвиль, неначе розгублене, враз завагалося в них упірнати і навіть застигло, мов зачароване Скорпіоновим образом, який його вабив; воно тьмяною плямою зависло в безхмарному небі, а довкіл нього мерехтіли міріади зірок. Час утратив тривалість, і понад порожньою тишею легким поковзом линув легенький цей човник; утративши