Читати книгу - "Смерть Верґілія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Перстень, так, то був відписаний Лісанію перстень; хлопчик гордо підніс його вгору, і перстень тепер випромінював сяєво, що було на плечах у Лісанія, немов світосяйна накидка, і коли на початку це світло тільки скидалося на мерехтіння самотньої зірки у сірих чи то світанкових, чи то вечорових сутінках, на грані чи то займання, чи то згасання, то тепер воно стало немов провідним сіянням, що мріє далеко попереду, провідним зорянистим усміхом на хлопчачій долоні, піднесеній високо, щоб не згасало, тепер воно стало мов подихом солодкого спогаду з бездонних безодень земного просторища, де живе забуття, де котяться хвилями ширина, висота й глибина, де котиться хвилями час, де котиться хвилями біль від палючої спеки і крижаного холоду; й сам подих, породжений світлом від персня, омитий був хвилями спогадів, був ніжний, неначе відлуння, дитинний, неначе відлуння, і неминучим солодким відлунням печально-грайливо розкривався назустріч йому. Бо ніщо вже не мало ім’я, його іще мав лише хлопчик Лісаній, і спогад, що тепер невловимо і солодко пронизав цю безпам’ятну мить, той спогад у проміжному стані чуттєвости вже без чуттів, цей меркнучий відблиск колишнього того подвоєння і роздвоєння, до якого ще був причетний хлопчина Лісаній (бо таке мав ім’я), — той спогад розтанув у поклику, позаяк десь-то високо-високо вливсь у здогадне знання нової уже нескінченности, влився туди, де розпадається будь-яке інше знання, розлився, розтанув, як світіння від персня, лишившись, однак, у сяєві, що влилося в усмішку Лісанія, влилося у хлопчиків голос, що вже не хотів промовляти, у хлопчиків погляд, що вже в його бік не дивився, влилося у нього, як музика, що лунає без звуків, і тепер виливалося світлом із хлопчика, здогадним знанням про далекість і близькості, в одному поєднані, переливалося у мерехтіння сутінок, у мерехтіння сутінкового плину, який, не знаючи далекости й близькости, двоєдність щоразу поєднує в єдність, і споглядальника сповнює сяйво. О ці сутінки, о це проміжне царство, що минає і проминає, канучи у віковічність, о витікання й перетікання душі! Тим часом, хоч по-справжньому ніч іще й не настала, сутінки теж залишились позаду, і царство проміжне розтануло, щезло; повним блиском засяяли сонми зірок, під ними, низько-низько над овидом, спочивав уже сонячний круг — темний, холодний багрянець на тлі золотистого, залитого оловом, на тлі олов’яного, залитого золотом обрію, і здавалося, ніби той круг уже закотився за виднокрай і лише внаслідок якогось незвичного заломлення світла тепер відбивався на небі, бо, немовби під владою нижньої сфери, немовби у віддзеркаленні підокеанського власного шляху, покотився тихенько уздовж небокраю й, одне за одним сузір’я минаючи, поринув на схід, до того місця, звідки назавтра мав знову піднятись і новий принести ранок. Сонце сховалось у ніч, і важко було вже збагнути, щó це — самé сонце чи його віддзеркалення, і що, власне, рухається — сонце чи його віддзеркалення, і де воно рухається — у темниці земній чи на етерній свободі; і, перетнувшись, злилися в одну незбагненність двоє кружал — те, що вгорі, й те, що внизу, злились остаточно й велично у красі кружеляння зорянистої бані; і перевізник, немов їхній човник плив просто до сонця, немов воно й правило їм за мету, немов лиш до нього так палко і поривався Лісаній, — перевізник весь час стернував за кружалом, що жаром червоним пашіло, і ніс їхнього човника, що обертався повільно-повільно, незмінно дививсь на світило, воно спонукало його обертатися — чи то по-справжньому, чи то позірно, спонукало пливти — чи то по-справжньому, чи то позірно, і годі було розгадати цей рух, бо поки те діялось — уночі, а чи не вночі, — човник зробивсь неймовірно, навдивовижу довгим і весь час вочевидь довшав і довшав, це було видно і з того, як віддалялася і віддалялася постать хлопчини на носі, це відчувалось і з того, як усе меншала й меншала постать того, хто сидів за стерном на кормі, човник видовжувавсь в обидва боки, наперед і назад, і через це рухавсь дедалі повільніше, бо його швидкість збавляло і поглинало таке розростання, і внаслідок цього швидкість оберталась на ріст, на зростання, таке всезагальне й нестримне, що якби це тривало і далі, то і їхньому плаванню, і навіть самій оцій ночі остаточно настав би край, ба більше, весь вир перемін довкруги обернувся б на свою протилежність — незмінність; безкінечно уповільнював човник свій хід, і такі самі спокійні лишались небесне й морське склепіння, розпростершись у плиннім затишші недвижности, і в них відбивалося сяйво сузір’їв; тихі погляди сфер, самі у собі віддзеркалені, сіре око води, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть Верґілія», після закриття браузера.