Читати книгу - "Смерть Верґілія"

ньому всі судна й суденця, в далечінь відпливаючи, по собі не лишали вже борозен, і в тихоплинному цьому вже сливе не зосталося жодної краплі, бо на посушених веслах не виднілося жодної, і не спадала із весел жодна, і в перевтіленні цьому злилися водно й саме дзеркало, і віддзеркалення, тиша й відлуння її, злилися в якомусь проміжному спільному стані, де все відбувалось по-новому, одночасно і з тою самою швидкістю, ба навіть лунало усе одночасно, отож усе видиме, чутне й відчутне, хоч і лишилось позаду у невидимості, в нечутності і невідчутності давно вже покинутої, безповоротно утраченої нескінченности, — хоч і лишилось позаду, та все ж уціліло, і хоч назад воно кануло у безіменність, не втративши ані власного імени, ані власної суті, — все лишилось позаду й лишалось, однак, в сьогоденні, лишилось позаду, бо було перевершене, лишалося й далі, бо, перевершене, змін зазнавало і перевтілень, і ні на що не збідніло, бо так перевершений був сам уселенський простір у всій повноті своїй, з усім розмаїттям речей і людей. Були перевершені й одне за одним лишились позаду цілі череди суден, що вийшли у море немовби для того, щоб привітати і супроводити човника, але тепер, очевидно, свою місію сповнили і відставали одне за одним і не тому, що програли в змаганні, програли у цьому запливі, ні, судна лишались позаду самі, ніби з власної волі, не збавляючи швидкости, — ані жодне із них не сповільнило ходу, ані нароком прискорював хід його човник, і якщо Плотій, цей старанний весляр, до цього й доклав певних зусиль, то тепер він уже спочивав, і спочивало його причандалля — весла, спочивав його віддих; заслуживши спочинок, він стомлено вкляк на банці, бо для всіх, хто сидів тут, у човнику, вже не потрібне було земне причандалля, й весла — чи то їх уже повибирали з води, чи просто поклали іще волочитись на хвилях — відразу пощезли; так наставала розв’язка, з початком якої судно за судном, зокрема і галера Авґуста, вибували із сущого й канули у забуття — канули у нескінченність, що лишилась позаду; а Цезар, з коротким, як у наглядача над рабами галерними, канчуком у руці, стоячи під пурпуровим балдахіном свого розкішного судна, зрештою випустив того канчука, збагнувши всю марність зусиль пришвидшити хід і взагалі пливти далі; влада йому вислизала із рук, як і власне ім’я його, як і всі імена, котрі він доти носив і від котрих, зокрема й від «Октавіана», йому довелося тепер відмовитись; але сам він не вислизав, не відмовлявся від себе, і в короткому погляді, який він устиг іще кинути, у цьому прощальному погляді перед розлукою навіки-віків, у прощальній цій міні на ще вродливому, але вже постарілім від стоми обличчі воднораз зберігалися й риси навічної неперебутности, перевтіленої неперебутности, в утратах не втраченої, й хоч Авґуст услід за цим стрімко — ох, як же стрімко! — канув у небуття, яке клич — не докличешся, хоч канули вмить і його самозабутньо-спокійне обличчя, і його самозабутньо-спокійна постать земна, і його самозабутньо-спокійне ім’я земне, все ж таки в новій і вищій тиші він, над усім сущим піднісшися, зробився доступний новому поклику, і його стало по-новому видно. Бо перевтілення, що оце сталося, було перевтіленням ззовні всередину, поєднанням двох образів — того, що зовні, й того, що усередині, — і стало саме тією спрадавна омріяною переміною, якої повік домогтись не щастило і яка тут все ж нарешті назріла: того, кого досі усі називали Авґустом, за мить, так само зненацька, як відбулося падіння його в нескінченність, тепер стало видно зсередини, видно внутрішнім зором, що ним зазвичай обдарований часом сновида, коли він, сну рішившись, забувши про земну свою тлінність, уві сні пізнанням осяяний, пізнає себе в символі, коли вже в останньому сні йому відкривається щонайостанніша, невіддільна і кришталево-прозора основа його власних властивостей — відкривається просто як форма, як кришталево-прозора гра ліній, ба навіть як незначуще число; і ось, сам себе перерісши, цей внутрішній зір осягнув і того, хто навіки зникав із очей, — осягнув свого друга; о ні, не забути того, кого видно зсередини у його найвідвертішій єдності. О, перевтілення кінця у початок, навспак перевтілення символу в первісний образ, о дружба! І хоч не багато було аж такого близького, як образ того, кого дружні взаємини давали права називати Октавіаном, не чужими були тепер все ж таки й ті, котрі пливли оце поряд в етерних човнах і відставали, лишались позаду один за одним; не зникаючи, образи їхні зникали у вічності; і хоч би хто плив тут поряд, лиш на мить перед очі з’являючись і ту ж мить із очей вже щезаючи, хоч би як тих супутників звали колись чи й тепер… Власне, хто вони? Невже там он — і справді Тібулл, печально закоханий Альбій Тібулл у пору своєї зів’ялої юности? А далі отам — чи не сам то Лукрецій, величний і грубий у своїм божевіллі? А отам іще далі — чи то не Саллюстій у своїй вже змужнілій зрілості — в незмінно незмінних свої п’ятдесят, той самий Саллюстій, що давав імена всім підряд, а тепер ось позбувся ім’я навіть сам? А ота змізерніла, літами геть згорблена постать, хоч і з тим самим глузливо-м’яким мудрим усміхом на змарнілім старечім виду, — чи не сам то шанований Марк Теренцій Варрон? О, хоч би хто були всі вони, друзі, що зібрались гуртом на оце безпечальне прощання, для підтримки зібралися і для розради, — всі ці обличчя, бородаті і безбороді, юні й старі, чоловічі й жіночі, ті, чиї обриси танули в одних швидше, в інших — повільніше, всі вони, ладні канути у забуття, звідки їх клич — не докличешся, всі вони, навіть решток імен вже позбувшись, зазнали остаточного перевтілення, людський їхній образ зробивсь невимовним, невимовно яскравим виявом глибинної їхньої сутности, позбавленим усіх зв’язків і залежностей, глибоко істинним у своєму безмежному, безіменному «я», і не потребували вони вже ані земного спасителя, ані земного імени, бо всіх їх побачили, всіх їх розгледіли, всіх їх пізнали зсередини, і такими постали вони перед зором товариша, постали зі своїм товариським зором у його самопізнанні, що виринає з найглибших глибин його «я», його заповітного «я», потойбіч чуттєвости, й бачить уже не чуттєву людину, вже не символ чуттєвости, а скоріш кришталево прозорий первісний образ, кришталево прозору єдність рис власної сутности, так виразно вкарбованих в основу її, так