Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Вона взяла бортовий журнал і поглянула на імена останньої бригади поїзда. Машиністом був Пат Лоґан.

Даґні повільно схилила голову і заплющила очі. Вона згадала першу подорож зелено-синьою колією, про яку, вочевидь, теж думав Пат Лоґан у тихі години своєї останньої подорожі, як тепер думала вона.

— Міс Таґґарт? — м’яко озвався Оуен Келлоґ.

Вона підняла голову.

— Так, — відповіла вона, — так… Що ж, — в її безбарвному голосі вчувалися лише металеві рішучі нотки, — ми мусимо зателефонувати та викликати іншу бригаду.

Вона подивилася на годинник.

— Судячи з нашої швидкості, думаю, ми зараз приблизно за дванадцять кілометрів від Оклахомської державної залізниці. Мабуть, у цьому напрямку найближчий пункт, куди можна зателефонувати, — це Бредшоу. Ми приблизно на відстані п’ятдесяти кілометрів звідти.

— За нами їде якийсь поїзд «Таґґарт Трансконтиненталь»?

— Наступний — за номером двісті п’ятдесят три — товарний, але він не дістанеться сюди до сьомої ранку, якщо вирушить вчасно, в чому я сумніваюся.

— Лише один товарняк за сім годин? — запитав він із неконтрольованою ноткою ображеної вірності великій залізниці, на якій він колись мав честь служити.

Вона витиснула з себе щось схоже на усмішку:

— Рух «Таґґарт Трансконтиненталь» уже не той, що був під час вашої служби.

Він повільно кивнув:

— Я також сподіваюся, що сьогодні вночі не передбачається і поїздів «Західного Канзасу»?

— Точно не пам’ятаю, але думаю, що ні.

Він поглянув на стовпи вздовж дороги.

— Маю надію, люди з «Західного Канзасу» підтримують свою телефонну лінію в належному стані.

— Ви хочете сказати, що, судячи зі стану їхньої колії, існує ймовірність, що телефонного зв’язку там немає? Але треба спробувати.

— Так.

Даґні повернулася, щоби піти, але зупинилася. Вона знала, що марно це коментувати, але не могла стримати слів.

— Знаєте, — сказала вона, — найважче бачити оці ліхтарі, що їх наші люди поставили на колію за поїздом для нашого захисту. Вони… Вони турбуються за життя людей набагато більше, ніж країна піклується за них.

Його стрімкий погляд на неї був схожий на яскравий попереджувальний спалах, а потім Келлоґ похмуро погодився:

— Так, міс Таґґарт.

Спускаючись сходами з паротяга, вони побачили гурт пасажирів, які зібралися біля колії; ще кілька людей зійшли з поїзда, щоби приєднатися до них. За допомогою особливого інстинкту люди, які сиділи в очікуванні, знали, що хтось почав діяти, хтось узяв на себе відповідальність і тепер можна було виявити ознаки життя.

Коли Даґні підійшла до гурту, всі запитально дивилися на неї. Неприродне місячне сяйво, здавалося, стерло будь-які відмінності з їхніх облич і увиразнило якості, притаманні їм усім: погляд, сповнений обережного зацікавлення, частково страх, частково благання, частково приховане зухвальство.

— Чи хтось із вас готовий стати делегатом від пасажирів? — запитала вона.

Люди перезирнулися, але відповіді не пролунало.

— Гаразд, — сказали вона. — Не відповідайте. Я — Даґні Таґґарт, виконавчий віце-президент цієї залізниці, і… — серед людей почулося шарудіння, стримані рухи і полегшене перешіптування, — і говорити буду я. Цей потяг покинула його бригада. Жодної аварії не сталося. Двигун із ладу не вийшов. Але немає нікого, хто б його повів. Це те, що в газетах називають «застиглим поїздом». Усі ви знаєте, що це означає, як знаєте також причини. Можливо, ви знали про причини задовго до того, як про них довідалися люди, які сьогодні покинули нас. Закон забороняє їм покидати потяг. Але це нам тепер не допоможе.

Якась жінка раптом вимогливо й істерично закричала:

— Що ж нам тепер робити?

Даґні зупинила погляд на ній. Жінка проштовхнулася вперед через гурт, щоб відчувати людські тіла між собою і гігантською порожнечею рівнини, що простягалась уперед і розчинялася в місячному сяйві — мертвотно-безсилому відблиску чужорідної енергії. На жінці просто на нічну сорочку було накинуте пальто. Пальто було розстібнуте і під тонкою тканиною нічної сорочки випинався живіт — з недбалою непристойністю самовикриття, коли людина не докладає жодних зусиль, щоб приховати власну потворність. На якусь мить Даґні пошкодувала, що мусить продовжувати.

— Я піду по шпалах до першого телефону, — промовила вона чистим і холодним, як місячне сяйво, голосом. — Через кожні вісім кілометрів мають бути телефони екстреного зв’язку. Я зателефоную і викличу іншу бригаду. Це забере трохи часу. Будь ласка, залишайтесь у вагонах і дотримуйтеся порядку, наскільки це можливо.

— А як же банди дезертирів? — нервово запитала інша жінка.

— Ваша правда, — мовила Даґні. — Краще буде, якщо хтось мене супроводжуватиме. Охочі є?

Вона неправильно зрозуміла мотив цієї жінки. Відповіді не було.

Ніхто не наважувався дивитися на Даґні або одне на одного. Це були не очі, а туманні овали, в яких відбивалося місячне сяйво. Ось вони — люди нової ери, що вимагають самопожертви і самі погоджуються на неї. Її вразила злостивість їхньої мовчанки; злостивість, яка свідчила, що ці люди очікують від неї захисту від таких ситуацій. Даґні з несподіваною для себе запеклістю мовчала.

Вона помітила, що Оуен Келлоґ теж вагається. Але він спостерігав не за пасажирами, а за її обличчям. Коли Даґні переконалася, що не дочекається відповіді від натовпу, він спокійно сказав:

— Певна річ, міс Таґґарт, я піду з вами.

— Дякую.

— А що буде з нами? — вигукнула нервова жінка.

Даґні повернулася до неї і відповіла офіційним безжально-монотонним голосом адміністраторки:

— Ще не було випадків нападу дезертирів на застиглі поїзди. На превеликий жаль.

— А все ж таки де ми? — запитав огрядний чоловік у занадто дорогому плащі та з дуже миршавим обличчям. У його інтонації вчувалися нотки, з якими звертаються до слуг люди, які не заслужили мати прислугу. — В якій частині якого штату?

— Я не знаю, — відповіла вона.

— Скільки ми ще тут простоїмо? — запитав іще хтось тоном обманутого кредитора.

— Я не знаю.

— Коли ми прибудемо до Сан-Франциско? — запитав третій тоном шерифа, що звертається до підозрюваного.

— Я не знаю.

Вимогливе незадоволення знаходило вихід у коротких тріскотливих спалахах, немовби в темних духовках людських голів, які тепер відчули впевненість, що їхню потребу в турботі та безпеці буде задоволено, тріскалися смажені каштани.

— Це обурливий випадок! — верещала якась жінка, вистрибуючи з натовпу і кидаючи свої слова просто в обличчя Даґні. — Ви не маєте права таке допускати! Я не маю наміру чекати в Богом забутому місці! Я вимагаю транспорту!

— Стуліть пельку, — кинула Даґні, — або я зачиню двері вагонів і залишу вас назовні.

— Ви не маєте права! Ви громадський перевізник! Ви не маєте права мене дискримінувати! Я поскаржуся Раді стандартизації!

— Якщо я надам потяг, щоб ви потрапили