Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

які вона збиралася поставити йому завтра, але її розум застиг, наче глядач, що витріщився на сцену і закляк. Вона відчувала, немовби вловила суть цього видовища, знає його без подальших уточнень, і хотіла позбутися його. Рухатися — це слово з особливою наполегливістю пульсувало в її мозку, — рухатися, немовби рух став самоціллю: вирішальною, абсолютною та невідворотною.

Крізь тривожний сон і стукіт коліс, що невпинно продовжували свій рух, вона відчувала, як зростає її насторога. Вона прокинулась у незбагненній паніці й зрозуміла, що сидить у темряві, безпорадно думаючи: «Що це було?», а потім запевняючи себе: «Ми рухаємося… Ми досі рухаємося…»

Колія «Західний Канзас» була гірша, ніж очікувала Даґні. Тепер потяг віз її на сотні кілометрів від Юти. Вона відчула відчайдушне бажання зійти з поїзда на головній магістралі, відкинути всі проблеми «Таґґарт Трансконтиненталь», знайти літак і полетіти просто до Квентіна Деніелса.

Змушена була зробити неабияке зусилля, щоб залишитись у своєму вагоні.

Вона лежала в темряві, прислухаючись до коліс, думаючи, що лише Деніелс і його двигун залишилися променем світла, що кличе її вперед. Навіщо цей двигун їй потрібен? Вона відповісти не могла. Чому вона так відчайдушно відчувала потребу поспішати?

На це запитання вона теж не мала відповіді. Вчасно наздогнати його — це був єдиний ультиматум, запропонований її свідомістю. Вона трималася за нього несвідомо, але вперто. Інтуїтивно знала справжню відповідь: двигун був потрібен не для оснащення її поїздів, а для того, щоб підтримувати її власний рух.

Вона більше не чула кожного четвертого удару в хисткому скрипінні металу; вона не могла чути кроків ворога, якого вона переслідувала, — лише безнадійну німу паніку…

«Я прибуду туди вчасно, — думала вона. — Я приїду туди перша і врятую двигун. Цей двигун він не зуміє зупинити, не зуміє зупинити… не зуміє зупинити… Він не зуміє зупинити…» — думала вона, прокидаючись від поштовху, що скинув її голову з подушки. Колеса зупинилися.

Якусь мить вона залишалася нерухомою, намагаючись усвідомити особливу тишу навколо себе. Це було схоже на марну спробу створити відчутний образ небуття. Для сприйняття реальності не було жодного атрибуту, крім її відсутності: жодного звуку, немовби вона була сама в поїзді, жодного руху, немовби це був не потяг, а кімната в будинку, жодного світла, немовби це був і не потяг, і не кімната, а простір без предметів; жодної ознаки насильства або фізичної катастрофи, немовби це був стан, де катастрофа більше не можлива.

У мить, коли вона усвідомила природу цієї тиші, її тіло стрімко випросталось у безпосередньому і рвучкому, як крик обурення, русі. Коли вони підняла віконну завісу, гучний скрип штори пройшов, наче ніж, крізь тишу. Крім неозорих просторів прерії, назовні нічого не було. Сильний вітер шматував хмари, а місячне світло спадало крізь них на рівнини так, що здавалося таким же мертвотним, як і сам Місяць.

Змахом руки вона ввімкнула світло і натиснула на кнопку виклику провідника. Спалахнула електрика і це повернуло її у світ раціонального. Даґні глянула на годинник: було трохи за опівніч. Визирнула в заднє вікно: колія бігла прямою лінією і на відповідній відстані вона побачили на землі червоні ліхтарі, розташовані там для захисту задньої частини поїзда. Ця картина її трохи збадьорила.

Натиснула на кнопку виклику провідника ще раз. Трохи почекала. Потім вийшла в тамбур, відчинила двері й вилізла назовні, щоб перевірити рухомий склад поїзда. У довгій, протяжній сталевій стрічці світилося кілька вікон, але вона не побачила жодної постаті, жодної ознаки людської діяльності. Зачинила двері, повернулася назад і почала вдягатися. Її рухи раптом стали спокійні та впевнені.

За її викликом так ніхто й не прийшов. Коли вона поспішила до наступного вагона, то не відчувала ні страху, ні розгубленості, ні відчаю — нічого, крім потреби діяти.

Провідника не було ні в купе сусіднього вагона, ні в наступному. Нікого не зустрічаючи на своєму шляху, вона прискорила рух вузькими коридорами. Двері деяких купе були відчинені. Пасажири мовчки сиділи всередині, одягнені або напіводягнені, немовби чогось очікуючи. Вони спостерігали за нею дивними, вкрадливими поглядами, немовби знали, куди вона біжить, немовби чекали, що хтось прийде і залагодить усі їхні проблеми. Вона й далі бігла хребтом мертвого поїзда, помічаючи особливе поєднання освітлених купе, відчинених дверей і порожніх коридорів: ніхто не наважився вийти назовні. Ніхто не хотів поставити запитання першим.

Вона бігла єдиним на весь поїзд сидячим вагоном, у якому деякі втомлені пасажири спали в незручних позах, тоді як решта прокинулись і сиділи нерухомо, скулившись, наче тварини в очікуванні удару, не вдаючись до жодних спроб його уникнути. У тамбурі сидячого вагона вона зупинилася. Побачила чоловіка, який відчиняв двері та визирав назовні, уважно вдивляючись у темряву. Він був готовий зійти. Чоловік озирнувся, почувши, як вона підійшла. Даґні впізнала його обличчя: Оуен Келлоґ, чоловік, який відмовився від майбутнього, яке вона йому колись запропонувала.

— Келлоґ! — вигукнула вона, і її крик нагадав зойк полегшення, немовби раптом побачила людину в пустелі.

— Доброго вечора, міс Таґґарт, — відповів він, здивовано всміхнувшись, і в його усмішці скептична радість змішалася з жалем. — Я не знав, що ви їдете в цьому поїзді.

— Ходімо, — наказала вона, немовби він досі був залізничним службовцем. — Думаю, ми опинились у застиглому поїзді.

— Авжеж, — сказав він і, не вагаючись, дисципліновано рушив за нею.

Пояснення були зайві. Здавалося, що вони обоє мовчки виконували службовий обов’язок, і природним було те, що із сотень людей у потязі саме ці двоє кинули виклик небезпеці.

— Ви не знаєте, скільки ми вже стоїмо? — запитала Даґні, коли вони пробігали через наступний вагон.

— Ні, — відповів Келлоґ. — Коли я прокинувся, ми вже стояли.

Вони пройшли через весь поїзд, не зустрівши ні провідників, ні офіціантів у вагоні-ресторані, ні кондуктора. Іноді вони мовчки перезиралися. Вони знали історії про покинуті поїзди, про поїзні бригади, які щезали в несподіваному вибуху протесту проти невільничої праці.

Діставшись до голови поїзда без жодних ознак життя навколо, за винятком вітру, що обвівав їхні обличчя, вони піднялися в кабіну машиністів. Головна фара, наче караюча рука, відкидала світло в порожнечу ночі. Кабіна машиністів була порожня.

Як реакція на шок від побаченого, з неї вирвався відчайдушно-радісний крик:

– І добре! Вони ж люди!

Вона приголомшено застигла, немов від чужого вигуку. Помітила, що Келлоґ допитливо і ледь усміхнено спостерігає за нею.

Це був старий паротяг, найкращий із тих, що їх залізниця могла запропонувати для «Комети». Заґратована топка, внизу манометр пари. У великому лобовому склі попереду них відбивався промінь фари,