Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Він, звісно, аж скипів, але збагнув, що зчиняти колотнечу не час, і тільки сказав: «Гаразд, голубе. Коли вже ти так наполягаєш...»

Скінчилося тим, що ми навіть не обмотали їй рота. Вимкнули світло в передпокої і пішли до підвалу.

Данц сказав:

— Перрі, я весь час слідкую, як було зі світлом. По-моєму виходить, що коли ви погасили світло в передпокої, то в будинку стало зовсім темно.

— Так воно й було. І ми більше ні разу не вмикали електрику. Тільки свій ліхтарик. Дік тримав його, коли ми взялися заліплювати роти містерові Клаттеру й хлопцеві. Перед тим містер Клаттер запитав мене,— то були його останні слова,— як там дружина, чи все з нею гаразд. Я відказав, що все добре, вона зараз засне. Мовляв, скоро ранок, а там їх хтось знайде, і все це — і я, і Дік, і все інше — видасться їм моторошним сном. Я не кривив душею. Мені й справді не хотілося завдавати йому шкоди. Він був дуже приємний чоловік. Спокійний, ввічливий. Так я й думав про нього весь час, аж поки перерізав йому горлянку... Ні, стривайте. Щось я не так кажу...

Перрі хмуриться, тре коліна. Побрязкують наручники.

— Потім... після того, як позаліплювали їм роти, ми з Діком одійшли в куток. Порадитись, що робити далі. Коли пригадуєте, ми перед тим трохи зчепились. І тепер у мене аж усередині все переверталося від думки, що я міг ним колись захоплюватись і слухати його вихваляння.

«Ну що, Діку? — спитав я.— Жижки трусяться? — Він нічого не відповів. Я сказав: — Залишити їх живих — це тобі недешево обійдеться. Як мінімум, у десяток років».

Він мовчав. Ніж був у нього. Я сказав: «Дай-но мені,— і забрав ножа. А тоді знов до нього: — Гаразд, Діку. Почнемо...»

Насправді я й на думці такого не мав. Просто хотів викликати його на суперечку, щоб він почав мене відмовляти, щоб показав, що він таки дзвонар і боягуз. Ми наче змагалися між собою...

Я уклякнув біля містера Клаттера, і біль у колінах враз нагадав мені про отой клятий долар. Срібний долар. Яка ганьба! Яка бридота! А мені ж казали ніколи не повертатися до Канзасу... Я не тямив, що роблю, аж доки почув якийсь звук. Неначе хтось потопав... Кричав, захлинаючись під водою...

Я віддав ніж Дікові й сказав: «Докінчи його. Тобі одразу полегшає».

Дік намагався щось зробити... чи, може, тільки вдавав. Але в того чоловіка сили вистачило б на десятьох. Вія уже наполовину випручався з пут, вивільнив руки. І Дік на смерть перелякався. Хотів кинути все к бісу й тікати. Але я не дав. Той чоловік усе одно помер би, я знав це, проте залишити його так не міг. Я звелів Дікові присвітити ліхтариком. Тоді націлився з рушниці. Кімната так і вибухнула. Сяйнуло синім. Наче блискавка вдарила. Їй-богу, я й досі не збагну, як усі на двадцять миль в окрузі не почули того грому...

Постріл лящить у вухах Дьюї, майже заглушаючи Смітів тихий голос. Але той голос і далі звучить, випалюючи, мов з кулемета, все нові звуки та образи: ось Гікок шукає порожню гільзу — швидше, швидше,— і тепер уже голова Кеньйона в світляному колі — і знову Гікок рачкує за гільзою... Кімната Ненсі — дівчина дослухається до стуку чобіт на дерев’яних сходах — риплять східці — ближче, ближче,— і ось уже очі Ненсі слідкують за променем ліхтарика, що шукає ціль («Вона благала: „Ой ні! Ой, прошу вас! Ні! Ні! Ні! Не треба! Ой, прошу, не треба!“ Я віддав рушницю Дікові. Сказав: „Я зробив усе, що міг“. Він націлився, і вона відвернула лице до стіни»)... Темний передпокій — убивці поспішають до останніх дверей... Мабуть, Бонні, чувши те все, була рада, що вони прийшли так скоро...

— Ту бісову останню гільзу ми ледве знайшли. Дікові довелося лізти під ліжко. Потім ми зачинили двері кімнати місіс Клаттер і зійшли вниз, до кабінету. Там трохи постояли, як і перше, коли прийшли. Подивилися крізь жалюзі, чи не видно десь того їхнього робітника чи ще кого, хто міг почути постріли. Але кругом було так само тихо. Тільки вітер шелестів у листі... та ще Дік сапав поруч, наче за ним гналася зграя вовків. Саме отам, у ті лічені секунди, перш ніж ми побігли до машини, я вирішив убити Діка. Він-бо сам увесь час мені товкмачив: жодного свідка! Ото я й подумав: а він же сам свідок. Не знаю, що мене тоді стримало. Їй-богу, треба було так зробити. Пальнути з рушниці, й край. А тоді в машину — і ходу, аж поки загубився б десь у Мексіці.

Запала тиша. Миль з десять чи навіть більше ніхто не озивається і словом.

Мовчання Дьюї сповнене смутку та глибокої втоми. Він так хотів «дізнатися точно, що і як діялося в будинку Клаттерів тієї ночі». І ось тепер йому двічі розказали про це, і обидві версії були дуже подібні між собою, з тією лиш істотною різницею, що Гікок приписував усі чотири вбивства Смітові, а Сміт твердив, що жінок застрелив Гікок. Але їхні признання, хоча й відповідали на всі «як» і «чому», не вкладалися в його схему свідомо обміркованого злочину. Психологічно це вбивство було нещасливим випадком, безособовим по своїй суті: адже жертви його так само могли загинути від удару блискавки. Тільки тоді вони не натерпілися б такого страху, не зазнали б страждань. А забути про їхні страждання Дьюї не міг. І все ж він вважав за можливе дивитися без ненависті на людину, що сиділа поруч нього,— та навіть і з деяким співчуттям, бо життя для Перрі Сміта було аж ніяк не святом: жалюгідний і самотній, він тільки те й знав, що ганятися за щораз новою примарою. Проте співчуття Дьюї було далеке від усепрощення чи милосердя. Він сподівався побачити Перрі та його товариша у зашморгах — рядком на одній шибениці.

Данц запитав Сміта:

— Скільки ж загалом грошей ви взяли у Клаттерів?

— Та щось доларів сорок чи п’ятдесят...

Частина четверта

«Закуток»

На четвертому поверсі будинку окружного суду в Гарден-Сіті мирно співіснують сувора атмосфера офіційної установи і веселий домашній затишок.