read-books.club » Сучасна проза » Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем 📚 - Українською

Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

233
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем" автора Трумен Капоте. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 133 134 135 ... 157
Перейти на сторінку:
а чи не кинути все це й не податися геть? Дійти до шосе, спіймати якусь попутну машину... Страх як не хотілося мені вертатись у той будинок. А проте... Як би це пояснити... Таке було в мене відчуття, немов усе діється без мене. Ніби я читаю про це в книжці. Й хочу дізнатися, що буде далі. Чим усе скінчиться... Отож я знову пішов нагору. І тоді... стривайте, пригадаю... еге ж, тоді ми їх і позв’язували. Першого містера Клаттера. Ми викликали його з ванної, і я зв’язав йому руки. А тоді повів до підвалу...

— Самі, беззбройний? — запитав Дьюї.

— У мене був ніж.

— А Гікок лишився сторожити нагорі?

— Щоб вони не зчинили галасу. Та мені й не потрібна була допомога. З линвами справу мав не раз.

— Світили ви ліхтариком чи вмикали в підвалі світло? — спитав Дьюї.

— Увімкнув світло. Підвал у них переділений на дві частини. Одна щось ніби кімната для ігор. Я повів його у другу, в котельню. Там стояла велика картонна коробка, прихилена до стіни. Упаковка від матраца. Мені якось незручно було казати йому лягти на холодну долівку, то я й підклав ту коробку, а тоді вже звелів йому лягати.

Сидячи за кермом, Дьюї спіймав у дзеркальці погляд Данца, і Данц ледь помітно кивнув йому головою. Дьюї весь час доводив, що матрацну коробку підклали саме задля зручності містера Клаттера, і, добачивши ще деякі малопомітні ознаки якогось чудного, химерного співчуття, висловлював припущення, що принаймні один з убивць не був остаточно позбавлений жалю.

— Я зв’язав йому ноги, тоді шнуром з’єднав їх з руками. Спитав, чи не туго. Він сказав «ні» і знову почав просити, щоб ми дали спокій його дружині. Мовляв, не треба її зв’язувати, бо вона вже багато років хворіє, а оце їй тільки-но трохи полегшало, то він боїться, щоб такий струс не викликав нового загострення хвороби. Я знаю, сміятися тут не було чого, але просто не міг втриматись — він ще говорив про якісь загострення!

Потім я відвів наниз хлопця. Спочатку примістив його в котельні, разом з батьком. Скрутив руки й прив’язав до труби опалення під стелею. Але потім розважив, що це небезпечно. Він міг якось вивільнитись і розв’язати старого. Або навпаки. Тоді я перерізав шнур і вивів хлопця в оту кімнату для ігор. Там була зручна з вигляду канапа. Я прикрутив йому ноги до бильця, потім зв’язав руки й обвинув кінець мотузки зашморгом навколо шиї так, що якби він став випручуватись, то задушився б. Зв’язуючи його, я поклав ніж на якусь там скриню чи щось таке — свіжополаковане, аж по всьому підвалу лаком тхнуло. Хлопець попросив не класти туди ножа, бо це, мовляв, весільний дарунок, він сам його для когось зробив. Здається, для сестри... Коли я вже виходив, на нього напав кашель, і я підмостив йому під голову подушку. Тоді вимкнув світло...

— А роти ви їм не позаліплювали? — спитав Дьюї.

— Ні. Це вже потім, коли зв’язав матір і дочку в їхніх кімнатах. Місіс Клаттер не переставала плакати і все просила мене наглядати за Діком. Вона не довіряла йому, а я, мовляв, юнак порядний, вона це одразу відчула. «Я певна, що ви не такий»,— казала вона й витягла з мене обіцянку, що я не дозволю Дікові нікого кривдити. По-моєму, вона турбувалася найбільше за дочку. Мене й самого це непокоїло. Я відчув, що Дік щось таке замишляє, чого я не зможу допустити. І справді, поки я зв’язував місіс Клаттер, він уже одвів дівчину до її спальні. Вона лежала на ліжку, а він сидів скраєчку і щось їй говорив. Ну, я цю балачку одразу перепинив. Сказав йому, щоб він ішов шукав сейф, а я тим часом зв’яжу дівчину. Коли він пішов, я стягнув їй ноги шнуром, а руки зв’язав за спиною. Тоді накрив її ковдрою й підіткнув з боків, так що назовні видно було тільки голову. Поруч ліжка стояло кріселко, і я вирішив сісти й трохи перепочити — від усього того ходіння та вовтуження коліна в мене мов огнем пекло. Я спитав Ненсі, чи є в неї хлопець. Вона сказала, що є. І взагалі трималась як могла привітно й невимушено. Одне слово, сподобалася мені. Дуже мила дівчина — гарненька, не розбещена, нічого такого нема. Вона чимало розповіла мені про себе. Про те, як учиться; що думає після школи вступити до університету вивчати музику й живопис. Про коней. Сказала, що друга її улюблена розвага після танців — їздити верхи. Я й собі докинув, що колись моя мати була чемпіонкою родео.

Потім ми заговорили про Діка. Мені, бачте, було цікаво, що він їй казав. Здається, вона спитала, чому він таке чинить. Тобто грабує людей. То він як почав плакатись, що куди твоє діло! Він, мовляв, сирота, виріс у притулку, і ніхто його ніколи не любив, і родичів у нього нема — лиш одна-єдина сестра, та й то така, що їй тільки коханці в голові... А поки ми з нею отак балакали, весь час було чути, як той навіжений никає внизу, шукає сейфа. Він залазив на стільці й дивився за картинами, стукав по стінах — тук-тук-тук! Наче дятел. А коли повернувся, я, зловтішаючись у душі, спитав, чи знайшов він сейф. Ніякого біса він, звісно, не знайшов. Але в кухні надибав ще один гаманець і в ньому сім доларів...

Данц запитав:

— Скільки ви вже на той час пробули в будинку?

— Мабуть, з годину.

— А коли позаліплювали їм роти?

— Одразу ж після того. Почали з місіс Клаттер. Я примусив Діка допомагати мені, бо не хотів залишати його самого з дівчиною. Отож я відрізав від рулона довгі смуги пластиру, а він обмотував їх навколо голови місіс Клаттер — як ото мумії завивають.

«І чого ви весь час рюмсаєте? — спитав він її.— Ніхто ж не робить вам шкоди.— А тоді вимкнув світло й сказав: — На добраніч, місіс Клаттер. Спіть собі».

Ми вийшли в передпокій і рушили до кімнати Ненсі. Дік сказав: «Я думаю побавитися з дівчинкою».— «Давай,— озвався я.— Тільки спершу тобі доведеться вбити мене».

Він зиркнув на мене так, ніби не повірив своїм вухам. Тоді сказав: «Чи тобі не все одно? Можеш і ти, коли охота...»

Оце вже те, чого я терпіти

1 ... 133 134 135 ... 157
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"