Читати книгу - "На лезі клинка"

— Ми не повинні тут знаходитись, — прогарчав Дев'ятипалий ззаду. — Це місце мертве. Ходімо звідси.

Але Баяз його наче й не почув.

— Магія витекла зі світу, — почув Глокта його бурмотіння, — і всі досягнення Джувенса зникли безвісти. — Він зважив ключ в руці і повільно підніс його вгору. — Проте творіння Творця досі стоять нерушимі. Час не ослабив їхню міць... і ніколи не ослабить.

Не схоже, щоб там була шпарина, але ключ плавно ввійшов у двері. Все далі і далі, прямо в центр кіл. Глокта затамував подих.

«Клац».

Нічого не відбулось. Двері не відчинились.

«Ну, ось і все. Гру скінчено».

Він відчув хвилю полегшення, обернувся до Аґріонта і підняв руку, щоб дати сигнал практикам на мурі.

«Мені не треба йти далі. Не треба».

Раптом глибоко зсередини долинуло відлуння.

«Клац».

Глокта відчув, як разом із цим звуком сіпнулося його обличчя.

«Може, мені здалося?»

Він щиро на це сподівався.

«Клац».

Знову.

«Не здалося».

І ось прямо перед його приголомшеними очима круги на дверях почали обертатись. Глокта мимоволі ступив назад, дряпнувши палицею камінь.

«Клац, клац».

Не було жодних натяків на те, що метал не суцільний: жодних тріщин, жодних заглиблень, жодного механізму, і попри все, круги крутились, кожен зі своєю швидкістю.

«Клац, клац, клац...»

Все швидше і швидше. Глокта відчув запаморочення. Внутрішній круг, з найбільшими літерами, досі ледве рухався. Зате зовнішній, найтонший, літав настільки швидко, що очі за ним не встигали.

«...клац, клац, клац, клац, клац...»

Коли символи минали одне одного, позначки утворювали фігури: лінії, квадрати, трикутники. Неуявно вигадливі обриси миготіли перед його очима і зникали з кожним обертом...

«Клац».

Круги завмерли, утворивши новий візерунок. Баяз потягнувся і вийняв ключ з дверей. Пролунало ледь чутне, тихе шипіння, наче далеке жебоніння води, і в дверях з'явилася довга щілина. Дві половини почали повільно і плавно розсуватись. Проміжок між ними дедалі більшав.

«Клац».

Вони зникли у стінах, врівень з квадратним проходом. Двері були відчинені.

— Майстерна робота, — сказав Баяз м'яко.

Зсередини не вирвався ні затхлий вітер, ані запах гнилі чи цвілі. Не було жодного сліду безміру проминулих років — лише подув холодного, сухого повітря.

«І все ж відчуття таке, ніби відкрив труну».

Стояла тиша, тільки вітер торкався темних каменів, і тільки хрипіло у пересохлому горлі Глокти, і тільки далеко внизу плюскотіла вода. Неземний жах минув. Дивлячись у відкритий прохід, він відчував лише тривогу.

«Але не більшу, ніж під час очікування перед кабінетом архілектора».

Баяз розвернувся, усміхаючись.

— Від того часу, коли я опечатав цю будівлю, минуло багато років, але за весь той довгий час жодна людина не перетнула цей поріг. Вам трьом випала велика честь.

Ґлокта не відчував великої честі. Він відчував нудоту.

— Всередині чекають небезпеки. Нічого не торкайтеся і йдіть тільки туди, куди йду я. Не відставайте, бо шляхи можуть мінятися.

— Можуть мінятися? — запитав Ґлокта. — Це як?

Старий стенув плечима.

— Я лише воротар, — сказав він, ховаючи під сорочку ключ на ланцюжку, — а не архітектор.

І він ступив у пітьму.

Джезаль почувався кепсько, дуже кепсько. Справа була не лише в огидній нудоті, яку невідь-як викликали літери на дверях, було ще щось. Несподіваний наплив потрясіння та відрази, наче ти схопив чашку і п'єш, гадаючи, що то вода, а виявляється, що там щось інше. Наприклад, сеча. Такий самий відворотний подив, тільки розтягнутий на хвилини, години. Те, що він вважав дурістю або старими байками, раптом постало перед його очима як беззаперечні факти. Світ, порівняно з учорашнім днем, став іншим, дивовижнішим і тривожнішим, і Джезаль би з радістю повернув усе так, як було.

Він не розумів, навіщо його сюди взяли. Джезаль погано знався на історії. Канедіас, Джувенс, навіть Баяз були для нього іменами із запилених книжок, які він чув ще у дитинстві, але й навіть тоді вони його не цікавили. Йому просто не пощастило, не пощастило і все. Він переміг на Турнірі, і ось тепер йому доводиться блукати по якійсь дивній вежі. Нічого особливого. Просто дивна стара вежа.

— Вітаю, — сказав Баяз, — у Будинку Творця.

Джезаль звів очі, і його щелепа відвисла. Слово «будинок» майже не передавало безміру тьмавого простору, в якому вони опинились. Тут легко могла поміститися ціла будівля Осередку лордів і ще б залишилося місце. Стіни були зведені з грубого, необробленого каменю, який, здавалося, абияк покидали один на одного без розчину, проте вони здіймалися у безкінечну височінь. Високо над центром зали було щось підвішене. Щось величезне і вражаюче.

Джезалю пригадались інструменти навігаторів, зображені у надвеликому масштабі. Це була система гігантських металевих кругів, що виблискували у тьмяному світлі, вишикувані одне за одним, а поміж них, усередині і навколо висіли інші, менші круги. Їх було, мабуть, сотні, на кожному були викарбувані позначки: чи то письмо, чи то звичайні подряпини. Посередині висіла велика чорна куля.

Баяз уже ступив у величезний круг на підлозі, вкритий вигадливими лініями, зроблений із блискучого металу в темному камені, а його кроки лунко відлунювали високо вгорі. Джезаль обережно рушив услід. Було щось моторошне, щось запаморочливе у ходьбі по такому велетенському просторі.

— Це Міддерланд, — мовив Баяз.

— Що?

Старий показав униз. Звивисті лінії металу почали набувати сенсу. Узбережжя, гори, річки, суша і море. Обрис Міддерланду, чітко закарбований у пам'яті Джезаля з сотні мап, простягався в нього під ногами.

— Все Земне коло. — Баяз махнув в інший бік незмірної підлоги. — У тій стороні — Енґлія, а за нею Північ. Там Гуркул. Он Старикланд і Стара Імперія, а ось тут Міста-держави Штирії, за якими Сулджук і далекий Тонд. Канедіас зауважив, що землі вивченого Світу утворюють круг, центром якого є цей Будинок, а його зовнішня межа проходить через острів Шабуліан далеко на заході, за Старою Імперією.

— Край світу, — пробурмотів північанин, розмірено киваючи про себе.

— Це ж яку треба мати пиху, — пирхнув Ґлокта, — щоб вважати свій дім центром всього сущого.

— Хе! — Баяз роззирався широченною залою. — Творцю ніколи не бракувало пихи. Як і його братам.

Джезаль безглуздо втупився вгору. Висота кімнати була навіть більшою за ширину, а стеля, якщо така взагалі існувала, губилася у мороці. Двадцятьма кроками вище вздовж грубих кам'яних стін тягнулося залізне поруччя —